Я полюбила одруженого чоловіка … Полюбила до нестями … Втратила друзів, зруйнувала свою сім’ю, відносини з батьком. Але піти від нього було вище моїх сил. Цим відносинам понад 5 років. Спочатку нас обох влаштовував статус “коханців”, але навіть в той період було нестерпно боляче ділити. Далі у нас все частіше виникали неодноразово розмови про те, щоб бути разом, але все ж страх переважав … Страх за двох моїх і двох його дітей, страх перед невідомістю …

Я весь час виправдовувала його, що він хороший батько, тому не йде з сім’ї, тому я просто чекала. Не ставила умов і не змушувала робити вибір, але тим часом моє життя повільно, але вірно руйнувалася.

Зараз, згадуючи це все, думаю, що я сама дала слабину, показала глибину і силу своєї любові, дала зрозуміти Йому те, що зможу пробачити все … Мабуть, в якийсь момент я просто стала не потрібна. Але він не міг зі мною розлучитися по-людськи. Почав зриватися на мені, став брехати. Останні місяці придумав розповідь про нереальну хворобу сина, повісив діагноз на свою матір … І при сварках у всьому звинувачував мене: що синові було погано, тому що дружина щось дізналася про нас і зірвалася на дитину, подзвонила його матері й тій стало погано …

Результат: я в дикому почутті провини, а він у дружини вимолював прощення. Це зараз я все так описую, ніби все було очевидно. Але тоді я була немов у тумані. Пробувала все закінчити, але це було вище моїх сил. І він не йшов. Клявся в любові, плакав, що не зможе без мене, що поки не може піти з сім’ї, що йому треба час. Як же він поливав брудом свою дружину. Ображав. Розповідав, що одружився не з любові, що живе лише через дітей. І знаєте, я вірила. Прощала все. Пробачила навіть, коли він мене вдарив … По обличчю. Нізащо. Просто був п’яний. Все прощала, берегла його сім’ю, не писала, не дзвонила, адже якщо дізнається дружина, то знову буде погано його синові і матері.

Господи, яка ж я була дурна. В один з весняних днів я їх зустріла в парку. Вони йшли втрьох: він, дружина і молодший син. У мене все потемніло в очах, стало темно. Я не витримала і написала йому в месенджері, на що через години дві він відповів, що він з дружиною прийняв рішення почати все спочатку. Образа і біль застелили все. За що? Чому просто не можна було спокійно розлучитися після 5 років? Я запитала, чи можу я зателефонувати його дружині, тому що не вірю, він написав, що йому все одно. Він був упевнений, що я цього не зроблю, але мені потрібна була правда, адже поведінка цієї людини говорило про ведення подвійного життя вже давно. Я їй подзвонила …

Вона мені сказала, що я його переслідую, що він зі мною давно, ще взимку розлучився, а я йому жити не даю. Що взимку вона йому дала шанс, я все ніяк не зрозумію і лізу до нього. Я їй не сказала про те, що він зі мною не розлучився взимку, а просто поклала трубку.

Просто все стало на свої місця. Він мене пів року ображав, звинуваченнями, щоб я сама пішла. А правду сказати і спокійно розлучитися він не міг. А я ж трохи кермо не відпустила, маючи двох дітей. І знаєте, що далі сталося? Через три дні ми поговорили й знову плакали, і він знову клявся в любові, зізнався, що і правда знущався, через те, що боявся взяти на себе відповідальність за розрив, тому зривався на мені, щоб я не витримала і закінчила все сама. Він знову став вимолювати прощення. А я знову пробачила.

Він клявся, що змінитися, а я вірила. Вірила, живучи сама по собі без чоловіка, вірила, приїжджаючи на перший поклик. Вірила і страждала. І ось настала пора відпусток. Він два місяці мене готував до того, що йому потрібно сина і мати вивезти до моря. Я була на межі зриву.

Просила піти, якщо в родині все налагоджено, він розповідав, що все у нього погано, що він просто везе на море дітей. І знову поливав брудом свою дружину. За кілька днів до від’їзду він закидав мене смс про любов, брав з мене обіцянки, що я його не кину, що він буде намагатися мені писати, надсилав мені фото зі своїми сумними очима. А я вірила. І знаєте, все. Те фото було останнім. Більше від нього не було звісток. А через днів 10 його дружина виклала фото, де вони удвох обійнявшись на пляжі. От якось так.

Я досі відходжу. Намагаюся почати жити. Природно, я більше не писала і не дзвонила, видалила його номер (хоча знаю всі його номера напам’ять). А ще я ні про що не шкодую, це був досвід і зіткнення з людською брехнею, жорстокістю, боягузтвом, слабкістю характеру й акторською грою.

Мабуть, судилося мені зіткнутися з цією людиною, щоб пізнати саму себе, знати, наскільки я можу любити й жертвувати, знати свої слабкі сторони.