Я пропрацювала майже 5 років у філії одного підприємства. Колектив невеликий, теж жіночий, були гуртки за інтересами, десь хтось лаявся, але мене якось це не стосувалося, навпаки, я мала славу в колективі однієї з найбільш неконфліктних. До мене йшли всі, знали, що допоможу і ніколи не відмовлю. Були напружені моменти (а де їх немає?), Але вирішували все полюбовно. Пили разом чаї в обід, приходили один до одного в кабінети запросто, майже по-дружньому, вирішували робочі відносини. Всі один одного знали. Пишу майже з ностальгією, тому як шкодую про те, що пішла звідти … іноді майже до сліз.

Якось ми їздили до головного підприємства з виробничою нарадою, обгрунтовували кількість персоналу в підрозділах, ну і після зайшло питання про те, що в «голові» теж вирішили провести скорочення і забрати з філій кращих. Щоб працювали на благо підприємства не десь там, а безпосередньо у генерального директора під боком. Загалом, так вийшло, що забрали й мене.

І спочатку все було просто відмінно. Жіночий колектив, підрозділ більше, але я майже всіх знала, з усіма заочно була знайома. Посмішки, привітання … Але після першого місяця роботи я помітила, що коли я заходжу в кабінет, розмови затихають. Це був перший дзвіночок.

До мене стали поступово доходити чутки про мій інтимний зв’язок з директором філії (тому її й перевели сюди, він допоміг), про те, що я передаю начальству все, що говориться в кабінеті (треба бути акуратніше, а то поскаржиться), про те, що я перейшла сюди, щоб в майбутньому зайняти місце моєї начальниці (ну подивимося, як вона впорається) і т.п. і т.д. Спочатку мені було навіть смішно, але потім з моєї ж філії мені подзвонив директор і став цікавитися, як мені живеться на новому місці. Виявилося, що чутки дійшли навіть туди, і мої колишні колеги були, м’яко кажучи, здивовані тим, що почули. А може, і самі підтримали чутки, не знаю.

Хто працював в колективі, той знає, що згуртованість грає дуже велику роль. У нашому колективі її не було. Керівництво пліткує, дівчатка, які змінювалися дуже швидко, не встигали здружитися з іншими, в загальному, робота йшла ніяк. У якийсь момент я зрозуміла, що їду на роботу з таким почуттям, ніби їду на страту.

Я стала плакати вечорами, я стала гірше працювати, тому що постійно чула за спиною шепіт. Можна скільки завгодно говорити “не звертай уваги”, але знання того, що генеральний директор теж в курсі пліток, не надто допомагає ходити з гордо піднятою головою. Загалом, я написала заяву через пів року. Просто не витримала. Перейшла працювати в маленьку фірму на менш оплачувану посаду.

Сиджу в кабінетику одна. Зарплата у два рази менше і не можу сказати, що нову роботу люблю. Але все краще. Без змій воно, знаєте, якось спокійніше.