У січні цього року я народила доньку. Прямо в розпал свят, коли вся країна гуляла і відзначала Різдво, я лежала в пологовому відділенні, не особливо скаржачись, тому що дитина була бажаною і довгоочікуваною. На той момент з чоловіком ми прожили чотири роки, до появи першого малюка готувалися ретельно: зробили вдома ремонт, облаштували дитячу, купили все необхідне. Загалом, були щасливі у своєму нетерпінні стати батьками.

Малюк з’явився на світ, здоровенька і красива. Перші три дні чоловік стабільно до мене приїжджав. Передавав ласощі, книги й все необхідне, дзвонив і годинами висів зі мною на телефоні, слухав, як дочка видає перші звуки.

Це все було так мило і так прекрасно, що я не витримала. Підкупила медсестру, щоб мені віддали речі, викликала таксі й з малятком з пологового будинку втекла. Їду в машині, думаю – ось буде сюрприз коханому! Але сюрприз він влаштував мені.

Ще в під’їзді зрозуміла, що щось не так – двері відчинені. Входжу – музика, пляшки всюди, бардак такий, що чорт ногу зломить. Я могла б зрозуміти, якби він з друзями дочку обмивав, навіть кілька днів, чорт з ним! Але не було жодного чоловіка – одні дівчата. Всі, як одна, напівголі. І мій благовірний в одних трусах на дивані розташувався.

Коли мене з немовлям на руках побачив – аж побілів. Дівок вигнав, відразу в ноги! Плаче, намагається дитини з рук вирвати, подивитися. А від нього смердить за кілометр. Я спочатку подумала – ось зараз приберемо, вичистимо все, провітрити, і заживемо, як мріяли. Ну загуляв мужик, наступлю собі на горло і прощу.

А потім в дитячу зайшла – а там на ліжечку жіночий бюстгальтер висить. Не мій. У чому була, в тому і пішла. З дитиною на руках. Спочатку до сусідки, а вранці – до батьків, в інший кінець міста. Навіть побачити її не дала, хотів дівчинку – он у нього їх було скільки, ціла квартира.

З ким не говорю, всі засуджують мене. Мовляв, оступився мужик, все налагодиться, він же кається, страждає, побивається. А я згадую бюстгальтер на ліжечку, і все. Ніякого жалю.