Циганське прокляття до якого я не була готова

Не вірю в гадання та взагалі боюся всіх цих “дай поворожу, долю передбачу”, а циганських “позолоти ручку” особливо. Я вразлива, і можу просто сама себе потім накрутити й довести до сліз. Подруги до ворожок їздять, до якихось “бабок” звертаються, а я боюся. А недавно був випадок, який мене просто вибив з колії.

Цигани в місті у нас бродять постійно – по ринках, по вокзалах, з купою дітей за подолом. І все б нічого, але прилипають – в буквальному сенсі – зі своїми застереженнями, і доки хоч щось не виманять, не заспокояться. Подруги мої слабші й ввічливіші, ще зупиняються, якось намагаються тактовно сказати, що не цікавить. А я не можу, мене відразу в жар кидає і серце починає битися. Боюся, і все.

На тому тижні я пішла проводжати подругу на поїзд, і одна така циганська матуся з купою дітей прилипла до мене. Поки ми прощалися, вона все крутилася поруч, мабуть, чекала. Подруга помітила, мені каже, мовляв, розвернешся і разом з натовпом йди до виходу з перону, від людей не відставай – і все буде добре.

Але ця і людей не побоялася. Підійшла до мене і пішла поруч, в обличчя намагається заглянути

– Ти красива, давай, розповім долю, – і тягнеться до мене.

Я йду далі. Відсувають від неї, тому що просто неприємно її дуже близька присутність, і йду. Ні, лізе майже під ноги.
– Є у тебе подруга, дивиться на твого милого, хоче його серце у тебе відібрати. Порчу хоче навести на тебе, проклясти.

Ага, як же. Йду далі. Вона не відстає. Я вже ловлю на собі погляди перехожих, хтось просто витріщається, хтось співчуває, але чомусь жоден з них не приходить на допомогу, хоча по мені вже явно видно, що мене трясе.

Циганка за своє:

– Ось бачу, у тебе серце добре, але багато, хто тобі зла бажає. Страждаєш через це.

Вона намагається схопити мене за руку, і тут я просто не витримую і зупиняюся.

– Відчепись! – кажу.

Голосно, щоб вона замовкла, бо вона щось бурмоче вже про своїх голодних дітей і про “дай хоча б пару гривень на хліб, раз не хочеш гадати”.

– Ні, – кажу – Відчепись!

Йду далі, і тут чую її голос мені вслід:

– Та й будь ти проклята!

І у мене як ноги підкосилися. Я доїхала до будинку вся в сльозах, чоловік ніяк не зрозуміє, в чому справа, а я зупинитися не можу, тремчу, погано мені, реву.

Сяк-так йому розповіла, що циганка мене прокляла, він “тьху ти, та дурниці, що ти їм віриш”.
А я не можу. В Інтернеті начиталася про всяке, ще страшніше. Думаю тепер про це кожен день, чекаю, раптом що трапиться. Навіть працювати не можу. Довелося взяти відпустку.

Подрузі сказала, що не поїду її зустрічати на вокзал, коли приїде назад. Боюся. Раптом знову зустріну ту циганку.