Працюю в офісі однієї з будівельних компаній. Майже цілий день сидимо одні в кабінеті, але іноді приходять хлопці від підрядника, приносять документи. І в один з днів до нас в кабінет зайшов Ігор.

Я його навіть не впізнала. Тільки заварила чай, як двері відчинилися і до кабінету увійшов м’язистий хлопець 25 років. Здавалося сорочка ось-ось порветься на грудях і в плечах. Лице гладко виголене, коротка стрижка, рівна засмага. Я аж про чай забула, так і завмерла, коли його побачила. Наскільки ж я здивувалася, коли він підійшов прямо до мене і сказав: “Уляна, привіт. Ти чого? Не впізнала?”.

Я дійсно його не впізнала. Це був той самий Ігор. Ми з п’ятого класу навчалися разом. Тільки в школі він був жирний немов порося, затюканий життям, весь закомплексований. Пам’ятаю, хлопці над ним жорстокого знущалися. Дали йому мерзенне прізвисько П’ятачок. Навіть я його іноді так називала. Хто б знав, що Порося перетвориться в Аполлона?

Більше він до нас в кабінет не заходив. А я дуже хочу його побачити хоча б разочок. Не знаю, що зі мною робиться, просто закохалася в нього. Щовечора про нього думаю. Стала помічати, що засинаю, мріючи про того самого хлопця, якого я в дитинстві гнобила і називала поросям.

Думаю, що у нього вже є дівчина, хоча на його сторінці нічого такого немає. Ага, я немов маніяк, кожен день заходжу на сторінку в інстаграм і розглядаю його фото. Господи, яким же він став красивим!

Воістину, доля не позбавлена ​​іронії.