Я працюю в таксі вже чимало років і звик до всякого. Бували й пасажири, яким ставало погано, бували парочки, які тискали один одного всю поїздку, бували п’яні компанії, об’їжджали після 22.00 всі відкриті магазинчики, сподіваючись купити заповітну пляшку

Я працюю в таксі вже чимало років і звик до всякого. Бували й пасажири, яким ставало погано, бували парочки, які тискали один одного всю поїздку, бували п’яні компанії, об’їжджали після 22.00 всі відкриті магазинчики, сподіваючись купити заповітну пляшку.

Але все-таки більше всіх чомусь дратують не вони, а жінки з дітьми.

І справа навіть не в тому, що діти кричать або вередують, і матері всю дорогу зупиняють їх або вмовляють не пити сік, водичку з пляшки, тому що бояться розплескати по салону. Я насправді не проти дітей. Ну що я, не розумію, що таке дитина? У самого двоє пацанів, так вони іноді на крики дружини ще більше починали бавитися. Так що тут мовчу, терплю, вислуховую вибачення і киваю – так все зрозуміло, діти ж.

Допікають ті дітлахи, з якими матусями заодно. Хлопчик їсть морозиво, морозиво капає на оббивку, роблю зауваження … «ну це ж дитина». Він кричить «хочу машинку», мати кричить «фіг тобі, а не машинку», він кричить ще голосніше, вона теж …

На щастя, зовсім неадекватні трапляються рідко. Тому, напевно, і пам’ятаю кожного такого пасажира.

Якось був випадок. Звичайний виклик, їдемо з лікарні за місто. Сіли жінка, її син, пристойно одягнені, жінка говорила дуже, підкреслю, дуже ввічливо. Хлопчику років сім-вісім, сидів позаду мене. Мати каже телефоном, розповідає про довідки, аналізи й все таке, я виїжджаю від лікарні … і хлопчисько починає по-звірячому бити мені в спину ногами.

– Чи не могли б ви сказати своїй дитині, щоб він перестав бити ногами в сидіння? – ввічливо питаю, коли вона кладе трубку.

Жінка дивиться на мене так, ніби я сказав, що замість 50 гривень вона повинна буде заплатити 500.

– А що, боїтеся, що мій син ваше сидіння зламає? – єхидно так питає. І синові: Владик, перестань стукати ногами, а то дядькові сидіння зламаєш.

Синок не дурень, по тону мами зрозумів, що робити. Дві секунди й знову – БАМ! Довбає, як ні в чому не бувало. А мама тепер вдає, що колупається в сумці, їй типу все одно. Я ще раз зауважую.

– Чи не могли б ви сказати своїй дитині, щоб не стукав? – кажу все ще спокійно, чемно, але всередині, якщо чесно, трохи кипить, тому що дитина вже чи не хихикає у мене за спиною від радості.

Вона підіймає голову:

– Ви краще за дорогою стежте, а не за моєю дитиною. – І чую, бурчить, типу, про себе: – Гроші плачу, щоб ще вислуховувати претензії. Зовсім здуріли.

Чесно, було бажання висадити. Але була зима, ми вже виїхали за місто, вона з дитиною … коротше, пошкодував. До кінця шляху ми їхали мовчки, цей пацан бив ногами, як міг, у мене йшла пара з вух від злості. Гроші вона мені кинула на сидінні через вікно і пішла, не сказавши й слова.