Жінка йшла між рядами надгробків. Нарешті знайшла потрібне поховання. І тут у неї перехопило подих. На могилі, поклавши під голову вінок, спав хлопчина. Йому на вигляд трохи менше десять років було

Марія Віталіївна все життя провела у своєму улюбленому будиночку за містом в центральній частині України. Це сонячне селище перетворювалося в село людей похилого віку. Молоді перебиралися в місто, деякі вивозили з собою і батьків. Але Марія Віталіївна ніколи й не думала про переїзд. Вона виїжджала кілька разів за життя. Побачила Київ, Одесу, Львів. Красиво там, але для неї немає місця на землі миліше свого села. Вона любила свій маленький затишний будиночок, господарство та сільський побут.

Олег Антонович, покійний чоловік, все життя працював комбайнером, а Марія займалася виключно домашнім господарством. Прекрасний був чоловік. Про нього не тільки Марія, а й багато сусідки кожен день згадували добрим словом.

За життя Олег сколотив і встановив за парканом їх будинки велику крамницю. З того часу повелося, що кожен вечір, якщо погода хороша, подруги збиралися на тій лавці. Вони вели неквапливі бесіди, обговорювали хвилюючі події. А якщо погода не дозволяла, то збиралися за гостинним столом в будинку Марії Віталіївни. Пили чай зі смачною домашньою випічкою і дивилися телевізор.

Життя протікало розмірено і неквапливо. Вранці зібрати свіжі яйця і приготувати нехитрий, корисний сніданок. Потім погодувати курей, наносити води, прибратися будинку й у дворі. Приготувати обід, поїсти. А після обіду підглядати в віконце, скоро подруги почнуть збиратися.

Улюблену лавочку Марія Віталіївна дбайливо фарбувала щороку в різні кольори, вона виглядала як новенька, але ж Олега вже десять років як немає в живих. Все добре, от тільки на серце у Марії Віталіївни лежав важкий тягар. Її дочка в останній раз приїжджала на похорон батька. І більше від неї не було ніяких звісток. Та й до цього вона не часто відвідувала батьків. Мати все ніяк не могла зрозуміти, чому ж Оленка так жорстока з нею …

– Галина, згорбилась зовсім, – промовила сусідка Лариса, похитуючи головою.

– Так, ніби постаріла, але ж їй і сорока немає, вона на рік моєї Оленки молодша, – сказала їй Марія Віталіївна.

– Син у Київ зібрався, хоче підкорити столицю талантом своїм. А там всі, прости Господи, недолугі зірки. Ось вітчим і бушує. Ростив його, виховував, а він перетворитися в одного з цих … особливих, – бідкалася третя подруга.

Марія Віталіївна сумно похитала головою. Тепер вона і сама шкодувала, що дочка в столицю відпустила. Лариса, побачивши вираз її обличчя, співчутливо запитала:

– Так і немає звісток від Оленки?

Марія зітхнула:

– Ні, вона, мовчить. Кожен день листоношу чатую. Він тільки руками розводить, немає, мовляв, нічого.

– А ти он у Галки запитай. Вони ж подругами були, – порадила сусідка.

– Не буду. Раз не дзвонить, не пише, значить не потрібна я їй. Навіть на свята листівки не надішле. До всіх діти приїжджають! Всі, крім моєї, – з гіркотою промовила Марія Віталіївна.

Вона взагалі-то ніколи не скаржилася і сьогодні б не заговорила про дочку, але сусідка сама завела розмову. Лариса вже і пошкодувала, що подругу засмутила, тому поспішила перевести тему:

– Ти бачила машини в сторону кладовища великі проїхали? Я не чула, щоб у селі  помер хтось?

– Я теж. З іншого села, напевно. Або навіть з міста. Завтра одинадцять років, як мене Олег покинув. Так що я на кладовище з ранку піду. Подивлюсь кого поховали, а потім розповім тобі, – пообіцяла Марія подрузі.

Кладовище було одне на кілька сіл. Але крім сільських, на ньому, дійсно, було поховано багато міських, в основному тих, хто колись переїхав з цих місць.

Марія Віталіївна рано вранці взяла приготований помин: печива з цукерками. Тут так заведено було, завжди брати гостинців для рідних. Кладовище було в кілометрі від села. Стежинку жінка знала напам’ять. Вона довго розмовляла з чоловіком. Розповідала йому новини, ділилася своїми печалями. Час пролетів непомітно, треба було повертатися до домашніх клопотів. Потім раптом згадала, що обіцяла подрузі дізнатися, кого вчора поховали. Кладовище розросталося швидко, вже йшло вглиб лісу. Жінка йшла між рядами надгробків. Нарешті знайшла потрібне поховання. І тут у неї перехопило подих. На могилі, поклавши під голову вінок, спав хлопчина. Йому на вигляд трохи менш як десять було.

– Хлопчик, ти чому тут один? – вигукнула Марія.

– Я від мами йти не хочу. Вона тітку Настю просила поховати її поруч з батьком, на цьому кладовищі. Потім всі поїхали, а я залишився, – тер очі хлопчисько.

– Це тітка на кладовищі тебе залишила? – не вірила вухам Марія Віталіївна.

– Вона мені веліла он в те село йти, там моя бабуся начебто живе, – показав дитина в сторону села бабусі.

Марія акуратно взяла хлопчика за підборіддя, руки у неї затремтіли. Дивовижна схожість! Вона запитала ім’я мами. Хлопчик відповів – Олена! Марія Віталіївна мало не зомліла.

– Підемо, милий, тобі зігрітися треба і поїсти.

– Ви мене до себе заберете? – хлопчик глянув на неї небесно-блакитними очима її дочки.

– Заберу, і, напевно, тепер ти назавжди залишишся зі мною. Цілком можливо, що ти мій рідний онук, – з хвилюванням сказала Марія.

Вона дізналася, що звуть хлопчика Саша. Вони жили в місті. Всі останні роки мама хворіла. А тато помер вже давно, коли Саша був зовсім ще маленьким. Марія привела Сашку додому. Нагодувала, викупала і поклала спати. Потім вийшла на свою лавку. Подруги чекали з нетерпінням. Вони дуже цікавились, що це за дитина, яку Маша мовчки провела повз них за руку. Марія Віталіївна все розповіла подругам. По щоках котилися сльози. Її дочка вийшла заміж, у неї народився син, потім вона захворіла і, нарешті, померла. І не в радості, ні в горі мати не згадала.

– Я повинна все з’ясувати. В кишені Сашка свідоцтво про народження, в графі мати дані Олени. Тільки прізвище інше, так це чоловіка, мабуть. І адреса проживання є. Ось поїду і точно дізнаюся, чи моя це дочка і, що з нею сталося. Подивіться за хлоп’ям, будь ласка.

Вранці Марія села на поїзд, і той помчав її до столиці. Вона поїхала за вказаною адресою, відшукала потрібний будинок і квартиру. Постукала, але їй ніхто не відчинив. Тоді вирішила подзвонити у двері сусідів. Відкрила жінка, приблизно одного віку з Марією. Та вислухала її й сказала, що Олену знала дуже добре.

– Хороша вона. І Сашко у неї славний. Шкода, що доля так склалася. Спочатку Матвій помер. Адже вони душа в душу жили. Така сім’я чудова, дружна була. А незабаром і Олена захворіла. Її тільки Настя, подруга відвідувала. Вона і похорони організувала, мабуть. А Сашка куди забрала, не знаю, – сумно розповідала сусідка.

Марія розповіла, як виявила онука на кладовищі. Жінка не вірила своїм вухам. Все журилася, що ця Настя могла так вчинити.

– А у мене ключ є. Можете оглянути квартиру, тільки в моїй присутності. Вибачте вже, шахраїв багато зараз, – запропонувала сусідка.

Перше, що кинулося в очі Марії, це фото Олени, які були розвішені на стінах. Вона розридалася, притискаючи зображення дочки до грудей. Сумнівів більше не залишалося. Коли трохи заспокоїлася, стала збирати речі та іграшки Сашка. На полиці виявила непідписаний конверт. Вирішила, що вдома дізнається його вміст.

– Ви вже вибачте, але ключ я поки у себе залишу. Коли оформите на Сашка опікунство, тоді й віддам вам його, – промовила сусідка.

Марія лише згідно махнула рукою. Добра жінка напоїла її заспокійливими. Марія вирушила в дорогу назад. Удома вона прочитала лист.

“Прости мене матуся. Коли я зустріла майбутнього чоловіка, злякалася, що ти будеш проти наших відносин. Адже Матвій був набагато старший за мене. Чим більше часу проходило, тим страшніше було зважитися вийти на зв’язок. Тепер я розумію, яка дурна і жорстока була, адже змусила тебе турбуватися про себе. Позбавила онука бабусі. Я тебе дуже сильно люблю, і знаю що мене любиш і пробачиш. Скоро мене не стане. Сподіваюся, Настя виконає моє прохання, поховає поруч з татком, а Сашка тобі відвезе. Мамочка, тобі потрібно бути сильною. У мого Сашка крім тебе нікого немає “.

Марія Віталіївна заливалася сльозами. Дурна! Так я б все зрозуміла і прийняла будь-якого, аби любив тебе. Що ж ти наробила. Як я чекала тебе! Так і не побачила, що не попрощалася навіть! Довго плакала нещасна мати в цей день. Але потім взяла себе в руки. Вона оформила опікунство над онуком. Тепер її життя змінилося. Вона наповнилася турботою про онука. Той росла здоровою, веселою і розумним хлопчиськом. Пустував, звичайно, як всі хлопці, але як без цього. Марія Віталіївна все переживала через вік. Боялася, що не встигне Сашу на ноги поставити. Але марно. Олександр відучився в столиці, влаштувався на хорошу роботу. А потім і сім’ю завів. Раніше він кожні вихідні відвідував Марію Віталіївну один, потім з нареченою, а тепер привозив їй правнуків.

– Бабцю, ну давай з нами в місто! Що ж ти тут одна. Діти знаєш як раді будуть! – часто говорив він.

– Я не одна, Сашко. Звичайно на нашій лавочці все менше народу збирається, але ми залишилися, тримаємося поки, – з посмішкою заперечувала вона.

А одного разу вона сиділа у своєму улюбленому кріслі й дивилася телевізор. На колінах затишно розташувалася кішка. Її Сашка колись з вулиці приволік. Марія дивилася концерт. І раптом дізналася одного з виступаючих.

– Дивись, це ж син Галини нашої! Вибився все ж в артисти. Прославив наше село. Треба завтра сказати мамі його, що ми горді за нього. А як переживала вона бідна – з посмішкою сказала Марія Віталіївна.