Звичайно, я її не засуджую, це тільки її справа, тим більше, що її це заряджає. І все б нічого, але пів року тому у них народилася дитина

Подруга у мене екстремал. Любить вона по скелях лазити, по горах, в походи ходити, з тарзанки стрибати. Навіть з парашутом стрибала, уявляєте? Ні висота її не лякає, ні швидкість. Займається всім тим, від чого звичайні люди біжать далі, ніж бачать. Звичайно, я її не засуджую, це тільки її справа, тим більше, що її це заряджає. Як не зустрінемося – вона свіжа, задоволена, рум’яна. То в велотур вони їдуть, то з аквалангом пірнати. І чоловіка зустріла до пари собі. Він все в якихось перегонах бере участь, швидкісний автомобіль у нього. Теж сповнений енергії й сил.

І все б нічого, але пів року тому у них народилася дитина. Питаю у подруги – а тобі не страшно, що може трапитися якась біда з тобою або з чоловіком? З вашими екстремальними іграми й спортом? Не боїшся залишити дитину сиротою? Вона на мене за таке ображається. Каже, що якщо я “каркати” не буду, як ворона, то нічого не станеться. А ще вона жити без цього не може: спорт, швидкість, висота – це її життя.

Я більше сперечатися не стала, навіть сором відчула за свої слова. Все-таки, не моє це діло, а слова іноді матеріальні бувають. Біду накликати можна легко.

Потім дізналася, що вони поступово частиною всього цього роблять і дитину. Ось, наприклад, збираються в тижневий похід в ліс і до озера, з наметом, з вудками й так далі. І малюка з собою беруть. Кажуть, хай привчається до суворих умов виживання і повітрям подихає заодно. Я такого не розумію, звичайно, адже малюкові в пів року потрібен комфорт і тепло, але засуджувати не буду більше. Їх життя, вони дорослі люди, нехай роблять, що хочуть. Може, виросте у них якийсь маленький чемпіон з екстремальних видів спорту.