До бабусі на старість прийшла донька, якої в неї ніколи не було

Обережно складаючи в сумку тремтячими руками розсипані по підлозі карамельки, Марія Семенівна висловлювала невдоволення:

– Що ж це за такі пакети? Навіть жменю цукерок не витримали.

– Давайте допоможу.

Марія Семенівна випросталась і побачила перед собою невисоку жінку середніх років: повну, з непропорційно великим животом, більше схожим на вагітну, світловолосу, простенько, але чисто одягнену.

– Зібрала вже, дякую, пакети такі зараз, що трохи зачепи й рвуться, — старенька не побачила в цій незнайомці чогось поганого, тож розмовляла.

Жінка у відповідь уважно вислухала бабусю, допомогла вийти з магазину, запропонувала донести сумку і як тільки старенька передала ручки свого старого пакета в чужі руки – побігла. Бігла вона, правда, не швидко.

Марія Семенівна тільки й ахнула.

– Допоможіть, сумку вирвали, — нарешті закричала старенька.

Але жінка вже зникла за рогом. Марія Семенівна покрутилася на місці, зі схрещеними на грудях руками. Усі проходили повз, ніхто з людей не звернув на неї уваги.

Марія Семенівна дійшла до рогу. Сумка її стояла на дорозі, її обходили. Бабуся дошкандибала до неї, підняла, обтрусила. У пакеті все було на місці: хліб, молоко та карамельки.

– Що ж робиться! – лаялася жінка.

Маленький свій гаманець Марія Семенівна завжди ховала у пришиту на грудях кишеню і дбайливо накривала кофтою, яку носила влітку; взимку ж гроші теж зберігала у кишені пальто.

– Бабуся, мила, вибач, сумку твою залишила! – Закричала жінка, повернувшись до бабусі.

– У мене валізу вкрали! Я до поруччя біля магазину на замок причепила, ми з вами вийшли, а якісь чоловік її вже за кут поніс — і жінка показала у бік паралельної вулиці.

– Наздогнала?

– Та куди там! – Жінка притиснула кулак до носа, приховати емоції й сльози, що навертаються, хапаючись за низ живота.

– А виглядав як?

– Невисокий такий, у смішних штанах червоних.

– Зойків Федько це був, пішли, — старенька діловито вийшла вперед, показуючи дорогу.

За кілька вулиць жінки звернули до приватного сектору. Бабуся підійшла до хвіртки одного зі стареньких, зарослих травою та кущами будинків і голосно крикнула:

– Зоя!

Вікна старенького будиночка відчинилися, і з хати визирнула жінка, скуйовджена, з синяком під лівим оком.

— Зоя, Федьку скажи, щоб валізу віддав, бо в поліцію Степанові зараз подзвоню.

– Маріє Семенівно, його нема вдома — відповіла жінка і зникла.

– Зоя, я вже Степу набираю, — бабуся діловито дістала з внутрішньої кишені телефон і витягла руку вгору, щоб з дому було видно, що старенька налаштована серйозно.

Збоку почулися звуки. Хвіртка відкрилася, і Зоя викотила жовту валізу.

– Бери, що стоїш, — вказала на валізу Марія Семенівна.

– Це не моя, — злякано відповіла жінка.

– Зоя, — насупила брови бабуся.

Зоя зникла у дворі, почулася метушня, а потім у відчинені двері вона викотила чорну маленьку валізу.

– Моя! – зраділа жінка і схопилася за ручку.

Зоя зачинила двері. Жінки залишилися стояти біля будинку.

– Федько цей з особливостями, не ображайся на нього. А ти куди йшла? Приїхала лише? У нас село маленьке, я майже всіх знаю, тебе не бачила, – поцікавилася бабуся.

– Приїхала, ось з вокзалу тільки вирішила зайти води купити, а тут такі пригоди.

Жінка дістала папірець згорнутий удвічі, розгорнула і прочитала:

– Вулиця Народна, будинок 17 не підкажіть де це?

Марія Семенівна помітно здивувалася. Руки її від хвилювання знову затремтіли. Стало жарко. Вона трохи послабила затягнутий вузлик хустки.

– А до кого ти?

– Родичка там у мене живе.

Марія Семенівна здивувалася ще більше. Вона ще раз уважно розглянула обличчя жінки, посилено намагаючись у пам’яті знайти хоч якийсь натяк.

– Ходімо, проводжу, нам по дорозі.

Жінка зраділа, схопила валізу, і вони повільно пішли вздовж дороги.

– А як звати тебе ти мені казала, я забула? – Запитала Марія Семенівна.

– Я не говорила …, Світлана, — відповіла жінка і подивилася на бабусю, чекаючи, що та у відповідь теж представитися.

Але старенька думала про щось своє, поволі перебирала ногами. Біля одного з будинків вона зупинилася, відчинила хвіртку і сказала.

– Ну, заходь, раз приїхала.

Жінка трохи зніяковіла і подивилася на будинок. Майже під самим дахом було прибито табличку з номером “17”.

– То ви Марія Семенівна Мельник? – Не приховуючи радості, вигукнула Світлана.

– Мельник, Мельник, — підтвердила бабуся, розмахуючи рукою, — проходь.

Марія Семенівна включила кип’ятити чайник, дістала з сумки хліб та молоко, прибрала в холодильник. Неквапливо розлила по кружках заварку, доповнила окропом, поставила на середину столу блюдце з сушками й, нарешті, сіла за стіл навпроти Світлани.

– Ну, Світлано, думаю, розмова буде довга, розповідай, я тебе вислухаю.

– Ой, Маріє Семенівно, а я ваша дочка! – Почала Світлана.

– Хто? – Бабуся відірвала погляд від кружки й перевела його на незнайомку.

– Дочка. Точніше я дочка Василя, вашого чоловіка. Коли моя мати спилася, батько забрав до себе і 7 років я у нього жила. Від нього дізналася, що є друга дружина, але більше він нічого не розповідав.

Марія Семенівна трохи помовчала, явно приголомшена цією новиною, але потім взяла себе в руки й поставила найбільше бентежне її питання:

– Нічого не зрозуміла. А до мене навіщо приїхала?

Світлана досить усміхнулась і дістала з торби якісь папери.

– Батько не залишив заповіт. Квартиру, в якій я зараз мешкаю, він купував у шлюбі з вами, ось документи. Там і записочка з вашою адресою…

– А до мене навіщо то приїхала? От дивна. А якби я переїхала, — повторила запитання бабуся, — дочекалася б, коли мене вже не буде, і жила собі спокійно як спадкоємиця.

Марія Семенівна усвідомлено промовила останню фразу, щоб простежити за реакцією Світлани. Та помітно посумнішала.

– Навіщо ви так. Я ж ще й під материним прізвищем. Дитина народиться, прописати треба буде… а я полізла дивитися документи, а там не тільки тато власник, а…, – почала плутатися у фактах жінка, ймовірно, бажаючи викласти якнайбільше інформації.

– Василь мені за ту квартиру ось цей будинок придбав, так би мовити, відкупився. Раз домовилися, я й не збиралася претендувати, і про тебе я не знала, і що документи він на себе не оформив, понад 10 років минуло вже, та й що його вже немає, мені теж ніхто не повідомив, — заперечила Марія Семенівна.

– Можливо й так, але на папері інакше. Я безправна, а повідомити, куди я не знала, — Світлана зробила сумне обличчя, і бабусі стало її шкода. Видно ж, що хороша, така ж проста і нерозбірлива, як її батько. Марія Семенівна знову подивилася на жінку, але вираз обличчя так і не змінився.

Раптово у жінки сильно заболів живіт

– Ой! — простогнала Світлана, — здається, народжую.

– Телефон де мій, — заметушилася Марія Семенівна, — потерпи, люба, зараз викличу лікаря.

***

Через три дні Світлану з дочкою приїхав зустрічати чоловік. Марія Семенівна весь цей час дзвонила та цікавилася як там молода мама та її немовля. На виписку теж прийшла. Встала осторонь.

Марія Семенівна відчула, як на її очі навертаються сльози.

Вона ніколи не виходила з таких дверей, не стояла на сходах, а тут на старість така подія. Нехай і не рідна кров, нехай Василева дочка, але хоч трохи радості у безпросвітному цьому житті.

– Маріє Семенівно! – Закричала Світлана і замахала рукою.

Поки медсестра вручала новоспеченому батькові рожевий конверт, жінка стала спускатися зі сходів і махала бабусі.

– Яка я рада, що ви прийшли! Спасибі вам за все.

Марія Семенівна підійшла ближче.

– Це Вадим, мій чоловік, — представила жінка чоловіка.

– А може до мене підемо? Відпочиньте, а потім і в дорогу, га? – з надією запитала Марія Семенівна.

– Було б добре, я лише з автобуса, — відповів чоловік.

– Ходімо тоді, — зраділа бабуся.

– Дивіться, Маріє Семенівно, світленька, як дідусь, — Світлана трохи підняла ковдру і показала голову дитини в шапочці, з-під якої виднілося біле волосся.

Бабуся з цікавістю подивилася на новонароджену, ледь торкнулася рожевого чола і посміхнулася. Дорогою додому зустрілася сусідка, якій бабуся три дні тому на запитання про те, кого це забрали на швидкій, відповіла, що падчерку.

– З онукою, Маріє Семенівно!

– Дякую, Людмило Андріївно, — усміхалася жінка, яка відразу стала матір’ю і бабусею.