Так повелося, що всі працівники бухгалтерії хлібозаводу приносили на роботу щось до спільного столу. У обідню перерву, рівно о дванадцятій, кабінет закривався, біля стіни відсувався невеликий стіл, розставлялися стільці та табуретки, і починався обід.

На тумбочці закипав електричний чайник і вазочка, що з ранкового чаювання трохи спорожніла, знову наповнювалася сушками, пряниками та печивом.

На стіл виставлялися пироги, закрутки, різні закуски, м’ясні чи овочеві рулети. Тут же в самій середині столу виникала закутана каструля з відвареною картоплею або крупами. Розставлялися тарілки, брякали вилки та кухлі. Нарешті всі розсідалися і спокійно розмовляли за трапезою майже цілу годину.

Працівниці охоче ділилися один з одним радощами та бідами, обговорювали все підряд, давали поради або просто пліткували. Вдалі рецепти маринування або засолювання, а також чудово приготовлені страви обговорювалися завжди особливо довго. Когось цікавив рецепт, хтось намагався дізнатися про сорт овочів.

– Галь, а Галь, а де ти розсаду помідорів таких купувала, у баби Нюри? – Запитувала головний бухгалтер у молодої працівниці.

– У неї. Моїх тільки два корені вціліло після заморозків.

– Катерино, а що це в тебе за новий пиріг? Таке тісто чудове вийшло на заквасці?

– Як новий? Я місяць тому такий пиріг із грибами приносила, тільки начинка була кубиками, а цього разу грибна ікра. А тісто так, на заквасці, як завжди.

Олена не любила гриби. Вона не їла їх у жодному вигляді: ні у свіжому, ні з закруток. Чужою для неї була і роль грибника, яку вона навіть не прагнула приміряти на себе. Але сьогодні вона також пригощала всіх грибами. Маринованими опеньками. Нещодавно в її підполі з’явилося чотирнадцять півлітрових баночок і тепер їх треба було кудись прилаштувати.

– Ох, Олено. Грибочки напрочуд смачні! Мій колишній чоловік любив опеньки мені заготовляти. Маринував їх так, що я поки що в банку дно не побачу, не зупиняюся. Ось точнісінько як твої. Ти рецепт мені потім напиши на папірці, – просила Євгенія Петренко нову співробітницю Олену.

Олена кивнула, швидко засовуючи в рот шматочок хліба. Ділитись особистим з іншими вона поки що не горіла бажанням.

– Ой, дівчатка, а що мій Вася витворяв, як із лісу повернеться з кошиком. Досі вуха червоніють, як згадую. Він там надихається, набігається. Сам опеньків не їв, а мені збирав. Я сяду грибочки перебирати в, а він на мене зі спини як кинеться і давай цілувати в шию. Та так, що вся горю потім… Ой, соромно…, але й досі пам’ятаю.

– А що соромитись то Єгенія. Жаль, що втік, не прийшов, не покаявся, чесно не пішов. І що цим мужикам треба, он ти яка гарна!

– Та не шкода вже, перегоріла, на розлучення я подала. Тепер, нехай летить, як вільний птах.

– Дівчатка, всі поїли? Давайте пити чай! – Запропонувала головний бухгалтер, щоб перекласти тему.

Стіл швидко звільнявся від зайвого і змушувався солодощами, великим пузатим заварником та чайником з окропом. Всі весело щебетали та сміялися. Олена довго крутила чай у кухлі, і дивилася кудись у стіну.

Після роботи вона зайшла в магазин при заводі, купила буханець хліба та крендель. Постояла на ґанку і пішла автобусною зупинкою. Під довгою сірою плитою на скошених стовпах було багатолюдно. У село ввечері можна було виїхати на попутці або на останньому автобусі.

Якось Олена запізнилася на останній рейс. Вона стояла на краю дороги й  пропускала легкові автомобілі, вдивляючись у дорогу, щоб упіймати попутку. Коли проїжджала вантажівка, жінка наважилася і махнула рукою. Машина зупинилася.

Так вони й познайомились. Чоловік ще кілька разів довозив Олену додому. Розговорилися. На чай напросився. А за тиждень залишився.

Олена озирнулася. Їй здавалося, що всі осудливо дивляться на неї. Підійшов автобус. Всі кинулися у двері. Олена застрягла в цій юрбі, хтось нервово дихав їй у шию. Її пересмикнуло і захотілося якнайшвидше опинитися в салоні. Олена почала тиснути на людей, що стояли попереду. Нарешті зайшла в автобус і сіла біля вікна.

Вдома вона виклала на стіл буханець хліба, крендель і прислухалася. У залі весело тріщав телевізор. Потім затих.

– Олено, ти? – Запитав чоловічий голос з кімнати.

– Я Вась, я, – тихо відповіла Лена і потім додала. – Васю, а як у тебе прізвище?

– Петренко, а що?

– Ні, нічого, – задумливо відповіла Олена, відкриваючи кришку підвалу.

Тиждень тому на третій знизу полицю вона поставила чотирнадцять банок з опеньками, одну дістала і поставила в холодильник, а сьогодні понесла на роботу. Наразі банок у рядочку було вже одинадцять.