«Хочуть батьки самі назвати онука – та нехай назвуть, навіщо сваритися по дрібницях!» – просить дружину чоловік

— …Коли Леонід народився у нас шість років тому, свекруха з нами пів року не розмовляла! – Згадує тридцятирічна Христина. – Ні за що не вгадаєш, чому. Ми дитину назвали не так, як вона хотіла! У них, мовляв, традиція у сім’ї – онуків називають бабусі та дідусі. Тому вони, як тільки дізналися про вагітність, одразу сказали – гаразд, хлопчик буде Андрій, дівчинка – Віра. І тільки так…

— А ви з чоловіком не послухалися?

– Ну так. Причому сперечатися не стали, а просто поїхали та зареєстрували сина, назвали Леонід. Це була трагедія століття! Їм онук з таким ім’ям, виявляється, не потрібен, ось так, ні більше, ні менше. Це дослівна цитата!

— Нічого собі… Ну, потім змирилися з ім’ям?

– Аякже. Змінили гнів на милість. Але свекор тоді заявив – наступного онука називатимемо лише ми, і крапка! Я тоді ще подумала — ну-ну, давайте, чекайте наступного. Перші пологи були дуже важкі, я й подумати не могла, що ми колись наважимося повторити цей експеримент. Але минуло шість років, і ми чекаємо другу дитину, залишилося менш як три місяці. І свекри мені всі вуха продзижчали — цього разу називатимемо ми. Та вони, якщо чесно, вже живіт мій називають Андрієм.

— Андрію, в принципі, непогане ім’я…

— Та до чого ж тут «непогане»! Не в тому річ! Це моя дитина. Мені її народжувати, і назвати хочу сама. І я принципово в цьому питанні не хочу йти на жодні поступки, підібрала зовсім інше ім’я. А чоловік цього разу ниє – треба, мовляв, шанувати батьків, для них це важливо, назвати онука. Навіщо сваритись по дрібницях, лізти у пляшку, хочуть Андрія, хай буде Андрій… Нічого собі – дрібниці! Ім’я дається людині раз і на все життя. Якщо це дрібниці, то я й не знаю, що важливо тоді!

…Так свекри – люди непогані, завжди дуже допомагали молодій сім’ї. Насамперед матеріально. Дали грошей на початковий внесок на іпотеку, допомагали з платежами, коли син потрапив під скорочення перед карантином і кілька місяців поневірявся без роботи. Весь час запрошують Христину з дитиною на дачу відпочивати, беруть онука на вихідні та свята, один раз навіть на море возили, дарують гарні недешеві подарунки.

Останнім часом перед декретом свекруха ні слова не говорячи сиділа на лікарняних, даючи Христині працювати.

Влітку свекор синові свою машину віддав, їй менше трьох років, собі, щоправда, купив іншу, нову, із салону. Але такий автомобіль самі б вони нізащо не купили без кредиту. Син і раніше був вписаний у документи та водив цей автомобіль, але тепер вони стали повновладними господарями машини.

Загалом, нормальні такі дід із бабусею, а за нинішніх часів, коли ніхто нікому нічого не винен, так і взагалі відмінні. Можна сказати, що тільки один заскок у них – з цим ім’ям.

І чоловік Христини вважає, що за все добре, що батьки зробили для їхньої сім’ї, вже в таких дрібницях, як ім’я другого онука, можна їм піти на поступки.

Але Христина стоїть стіною, свариться з усіма. Вже вирішила, що довідку з пологового будинку сховає і нікому не віддасть, а реєструвати дитину поїде тільки сама, щоби не обдурили й не записали на зло Андрієм.

А ви як вважаєте, це справді дрібниці, які не варті виїденого яйця? Молода мати свариться із родичами абсолютно дарма?

Чи це родичі нахабніли, і чоловік у тому числі який не може поставити на місце маму з татом?

Як вам ситуація? Що думаєте?