Марина у свої 45 вважала, що живе як усі, але одне слово у черзі перевернуло її долю

Марині було 45. Деякі її подруги виглядали на кілька років молодшими. Вони доглядали себе, відвідували салони краси, басейн, фітнес-клуб, стежили за харчуванням. Зовнішність у них була першому місці. Чого не можна було сказати про Марину.

У 18 років вона вийшла заміж за Миколу. Сильних почуттів вона до хлопця не відчувала.

Спершу дівчина не помічала, що вони з чоловіком різні.

Микола вважав за краще проводити вільний час у компанії друзів, вдома йому було нудно.

А Марина була вихована, освічена, без книжки не засинала. Вона працювала бібліотекарем, зарплата була невелика.

Чоловік працював на заводі. Але коли замовлень було мало, начальство відправляло всіх у безплатну відпустку. І тоді молодій сім’ї, де підростала донька Люда, стало важко.

Микола все частіше став пропадати в гаражі, а Марина почала помічати, як з її гаманця стали пропадати гроші.

Вона намагалася поговорити з чоловіком, щоб він знайшов підробіток. Але він не хотів.

Марина гірко плакала, грошей катастрофічно не вистачало.

Минали роки, а ситуація лише погіршувалась.

Микола пішов із заводу, став працювати на будівництві. Бригада працювала нерегулярно, відповідно гроші надходили до сімейного бюджету також.

Марина навіть не допускала думок про розлучення, боялася, що люди скажуть. Терпіла, плакала.

–  Коля, ти збираєшся влаштовуватися на нормальну роботу? Я працюю вже в трьох місцях, тобі не соромно?

– А тебе хтось змушує? Не працюй. І взагалі, щоб я більше не чув таких розмов.

Марина зрозуміла, що зрадити чоловіка вона не зможе.

Коли Марині виповнилося 40, Люда вийшла заміж. На весілля довелося позичати грошей у знайомих.

Незабаром Люда зрозуміла, що повторює долю матері. Її чоловік також не працював.

Молодята взяли квартиру в іпотеку.

А Люда вчилася платно в університеті.

Марині було 45, коли її життя значно змінилося. Як завжди вечорами, вона заходила до супермаркету, треба було купити продукти.

Набравши повний кошик, згідно зі списком, Марина стояла в черзі. Раптом дві дівчини, років по 16 намагалися пройти без черги.

Марина, що стояла 30 хвилин, обурилася:

– Дівчата, як вам не соромно. Усі стоять, ви що, найрозумніші?

Одна з дівчат обернулася:

– Помовчали б. Ви, пенсіонери, можете хоч весь день стояти по чергах. А нам ніколи. Ось вам же на пенсії робити нічого.

Марину ці слова зачепили. Повернувшись додому, вона підійшла до дзеркала, почала розглядати себе.

Коли вона востаннє приділяла собі час?

Волосся не фарбувала, почала з’являтися сивина. Зморшки також додавали вік.

З ранку до вечора, як білка у колесі. В одязі віддавала перевагу речам сірого, коричневого та чорного кольору, щоб на них не так сильно було видно забруднення. Суконь у її гардеробі не було, і з взуттям було все дуже старим.

Жінка думала:

– Невже дівчата мають рацію, і мене тепер можна прийняти за пенсіонерку. Як же так вийшло, адже колись я була першою красунею в класі. Як я запустила себе…

Марина заплакала, і сказала, що більше не дасть себе образити.

У голові дозрів план.

– Треба терміново змінювати життя, я гідна кращого.

Марина зазирнула до гаманця, там лежала велика сума грошей. Вона почала міркувати.

– Жодних шпалер я купувати не буду. Досить з мене.

Жінка наступного ранку прокинулася окриленою, сподіваючись на позитивні зміни. Вона вирішила пожити собі. Зателефонувала доньці.

– Людо, я звичайно все розумію, ти невдало вийшла заміж, тобі потрібні гроші на навчання, на квартиру, але і я більше не можу працювати як кінь. Я пропоную тобі влаштуватися на роботу, ось як я. А вчитися можна і заочно. Якщо чоловік тебе не влаштовує, розлучайся. Не бери з мене приклад. Не можна так себе не цінувати, заради того, хто тебе не вартий. Все, думай.

Марина пішла у салон краси.

– Доброго дня, проходьте. Чай, кава? – сказав адміністратор.

– Ні, дякую. Я у вас перший раз, навіть не знаю з чого почати.

Адміністратор запросила Марину сісти, а сама пішла. Повернулась із гарною дівчиною.

– Добрий день, я перукар, мене звати  Світлана. Чим можу допомогти?

– Я хотіла б пофарбувати волосся, стрижку зробити.

– Добре.

Світлана приступила до перетворення Марини.

– Який колір волосся ви б хотіли?

– Пофарбуй мене в рудий, як сонечко.

– Сміливе рішення. Ну давайте!

В умілих руках майстра, Марина перетворилася зовсім на іншу жінку. Вона себе не впізнавала.

Після цього з Мариною попрацював косметолог, розповів як доглядати шкіру. Потім манікюр, педикюр та денний макіяж.

Майстри всі зібралися, щоб показати їй фото до та після.

Марина була в шоці вона вийшла із салону гарною жінкою.

Чоловіки почали оглядатися їй услід, на обличчі з’явилась посмішка.

По дорозі вона побачила бутік. У магазині вона вже почувала себе впевнено.

Купила собі білизну, колготи, 3 нові плаття та туфлі. Одяг у якому була, вона просто викинула.

Її чекає нове життя, в якому більше не буде місця сльозам та важкій роботі.

Коли Марина повернулася додому, чоловік її не впізнав.

– Навіщо ти пофарбувала волосся? Де ти взяла цю сукню? Взагалі, скільки все це коштує?

– А тобі що не подобається?

– Я не можу зрозуміти, до чого все це перетворення? Головне, гроші навіщо витратила?

Пролунав дзвінок у двері, це прийшла Люда. Вона не зрозуміла, що хотіла сказати їй мама телефоном.

Коли Люда переступила поріг, вона здивувалася.

– Мамо, я тебе не впізнаю. Ти просто красуня, навіть помолодшала на кілька років. А скільки грошей ти на це витратила? Ходімо на кухню. Мам, у тебе що, інший чоловік з’явився? Ти прямо світишся від щастя.

– Ні, дочко. Я просто зрозуміла, що я жінка. Ніколи себе не балувала, нічого собі не купувала. Ніколи себе не відчувала такою щасливою, тільки тоді, коли тебе народила. Той день я пам’ятаю як зараз, я стала мамою. Сьогоднішній день я теж запам’ятаю, з сьогодні я буду жити як хочу.

А ти, будь ласка, влаштовуй свою долю сама. Я допомагатиму онукам, яких ти мені народиш. І все. Поговори зі своїм чоловіком. А тепер вибач, мені потрібно дещо сказати твоєму татові, і йти на співбесіду.

Марина провела дочку, і підійшла до чоловіка.

– Вимкни телевізор, будь ласка. Нам потрібно поговорити. Значить так, я подаю на розлучення. Ти працювати не збираєшся, а я не збираюся більше тебе утримувати. Я зараз йду шукати роботу, чого і тобі раджу.

Микола стояв мовчки, він розумів, що Марина, яка забезпечувала його існування, йде від нього. А як він буде без неї… вона ж все на собі тягла.

Поки чоловік сидів у розгубленості, Марина йшла вулицею впевненою ходою. Вона не сумнівалася, що чорна смуга в житті залишиться в минулому. А тепер у неї з’явиться високооплачувана робота, а може й нове кохання.

Ці думки примушували серце радісно битися, а очі сяяти від щастя.