Приїхавши на відпочинок, він мало не втратив дар мови, побачивши дружину і дочку, яких втратив 3 роки тому

Літнє кафе цієї пізньої години було галасливим і людним. Але Миколі, який домовився тут пообідати разом із дружиною Ларисою, пощастило. Він встиг зайняти столик, що звільнився біля вікна, зробив замовлення і сів чекати її, знаючи що вона обов’язково запізниться.

Сумуючи, Микола дивився на всі боки, і раптом погляд його впав на сімейну пару з дівчинкою, років трьох-чотирьох.

Кароока кучерява дівчинка годувала свого плюшевого зайця. А тато і мама милувалися нею, і тихо про щось перемовлялися.

Микола не втримався і зітхнув. Нещодавно в нього була теж така кароока дочка-Руслана. Це ім’я він вибрав їй сам, і дружина Діана, хоч не була у захваті, але заперечувати не стала.

Він намагався не згадувати дружину і дитину, намагався викинути з пам’яті дві труни, велику й маленьку, в яких він їх поховав. Все сталося раптово. Його перша дружина Діана була господаркою, займалася готуванням та затишком, вихованням доньки.

А вечорами зустрічала Миколу так, ніби прийшов найдорожчий, найбажаніший гість. І ось одного разу Діана здивувала Миколу новиною.

– Кіль, хочу з’їздити до мами. Так давно у неї не була. Вона хоче побачитися з Русланою.

– Я не можу, ти ж знаєш у мене багато роботи.

– Я не прошу тебе їхати з нами, ми самі доберемося, а ти можеш працювати. Не хвилюйся, про тебе я подбала, їжі наготувала, в шафі чисті речі, в будинку чисто. Ти навіть не встигнеш засумувати. – Сказала дружина і її голос зірвався. Може, вона передбачила, що вони більше не побачаться.

А ось Микола нічого не відчув спокійно відпустив дружину та дочку.

Микола сам відвіз їх на залізничний вокзал, і попросив зателефонувати як тільки вони дістануться місця.

Вона кивнула, а потім узяла дочку за руку і зайшла у вагон. Микола пішов, не чекаючи поки потяг рушить. Він ніколи не відрізнявся сентиментальністю і тому не помітив, як Діана дивилася йому вслід, притулившись чолом до скла.

Зайнятий роботою, він за кілька днів зробив лише кілька дзвінків дружині, коротко запитуючи про те, як у них справи.

Діана все розуміла і не турбувала чоловіка. Але одного разу, він похолов від дзвінка Віри Федорівни, та інформації про те, що дівчаток більше немає.

Вони потрапили в аварію, разом із випадковим водієм, який взявся їх кудись відвезти.

Микола кинувся в аеропорт, щоб якнайшвидше бути на місці. Але з квитком йому не пощастило, і полетіти він зміг через добу.

Вся наступна доба була жахливою. Віра Федорівна не хотіла віддавати йому труни доньки та онуки, але він все-таки наполіг і повіз, щоб поховати на цвинтарі разом зі своїми батьками.

У місті Миколу зустріла Лариса, його співробітниця та допомогла з усім упоратися. Незабаром вона зайняла місце Діани.

Тепер ніхто не зустрічав Миколу. Та й із роботи вони поверталися разом. Вона терпіти не могла готувати. Зате любила гучні посиденьки, бази відпочинку, та куди завгодно, аби якомога далі від будинку.

Спочатку Микола розділяв її невгамовну пристрасть до подорожей та пригод. Але поступово розумів, що втомлюється від цього. Хотілося затишку, вечірніх посиденьок біля телевізора, звичайної домашньої їжі.

Офіціантка принесла йому замовлені блюда. Микола глянув на годинник, до кінця обіду залишалося лише пів години. А Лариси не було.

Вона з’явилася, коли Микола вже доїдав першу страву. І одразу заговорила про те, що травневі свята, які будуть за тиждень, вони проведуть на турбазі. Навіть купила квитки на літак.

Почувши, куди вони полетять, він здригнувся. Це місце було зовсім поруч із будинком колишньої тещі.

– Ти справді хочеш їхати туди? Забула що мене пов’язує з цією областю?

– Ой, ну загинула у тебе там перша дружина, з ким не буває. Тепер я твоя дружина. А вона твоє минуле. – спокійно усміхнулася Лариса.

– З нею була ще й моя дочка. Вона була моєю єдиною дитиною. – з несподіваною злістю промовив Микола.

– Ну не починай. Мені всього 29. Я встигну народити тобі й сина, і доньку.

Настрій у Миколи зник, і він пішов, кинувши на стіл гроші за холодний обід.

Лариса зробила все, щоби помиритися з чоловіком і через тиждень вони вже були на турбазі. Перший день пройшов у метушні.

Вранці другого дня Ларисі стало погано. Її нудило, голова розколювалася, слабкість була нестерпною.

Вона вирішила, що це після вчорашнього. Але й другого дня їй стало не краще. Довелося відвезти її до лікарні.

Микола вийшов надвір, щоб озирнутися. Аж раптом побачив Діану, яка йшла прямо і весело про щось розмовляла з дівчинкою, яку тримала за руку. То була Руся. Його дочка. Підросла, і так схожа на матір. Хіба це могло бути правдою? Він сам їх поховав.

Вони зустрілися поглядом, як раптом дівчинка невпевнено промовила:

– Батько?

Микола рвонувся до неї й обійняв її, ридаючи гіркими сльозами.

– Доненько моя. – повторював він, і ніяк не міг заспокоїтися від пережитого шоку.

Як заспокоївся, простягнув руки до Діани.

– Не треба, — відступаючи крок назад, сказала вона, — не думала я Коль, що колись тебе зустріну, і тим більше тут.

– Діана, я нічого не розумію. Я ж вас поховав. Та аварія, труни.

– Не було жодної аварії. Я все підлаштувала, кому треба заплатила, вмовила маму мені підіграти.

– Навіщо?

– Заради тебе. Коль, якби тільки знав, як я тебе любила. Про таке кохання в книгах пишуть. Вночі любувалася тобою, віддано охороняла твій сон і спокій. Думаєш я не знала про те, що ти мені зраджуєш? Знала і прощала. Ти завжди повертався до мене. А одного разу не повернувся. Це сталося в мій день народження, про який ти забув. До мене прийшла жінка, на ім’я Лариса, красива, молода, струнка. Сказала, що ти її любиш. Показувала фотографії. Говорила, що чекає дитину від тебе.. Вона запропонувала мені парі. Цієї ж ночі ти залишишся з тією, кого любиш. І ти вперше в житті не прийшов додому. Ти вибрав її. Якби ти тільки знав, що я випробувала того вечора. А твоя кохана знову прийшла до мене вона тріумфувала. І сказала, що зробить що-небудь з собою і ненародженою дитиною, якщо ти не залишишся з нею. Скажи Коль, ти б зміг жити після такого? От і я не змогла.

– Діано, що ти таке говориш? Я завжди тебе любив. Тебе і нашу дочку. І Лариса ніколи не була вагітна, це все вигадки. У неї немає дітей, я не люблю Ларису, я люблю тебе. Я так сумую.

– Не обманюй себе, Колю. Ти не згадував про нас. Рік тому я приїжджала в місто здалеку бачила тебе задоволеного і цілком щасливого. А потім з’їздила на цвинтар, ледь знайшла наші з Русею могили, так сильно вони заросли травою. Хіба так бережуть пам’ять про улюблених людей?

– Діано, ну пробач, мені було важко.

– Мені теж. А тепер легко. Я тобі вже сказало що моє серце горіло від любові до тебе, а тепер воно перетворилося на попіл. Рік тому я вийшла заміж за Микиту. Він працює тут лікарем. Руслана називає його татом. І знаєш, тільки з ним я відчув, що таке коли тебе люблять.

У цей час Руслана, що весь цей час стояла поруч, радісно побігла до чоловіка, що вийшов.

– Тату.

Діана проводила її поглядом і сказала, що від неї нічого не приховувала.

– А ось і твоє кохання. – додала вона махнувши рукою, а потім повернулася спиною і пішла до Микити.

А Микола побачив перед собою Ларису, що розчервонілася від злості.

– Ти чому кинув мене? А з ким ти розмовляв? Вона здалася мені знайомою.

Микола нічого не відповів, він мовчки дивився як Микита, Руслана та Діана сідають у машину та їдуть. А в голові стукала гаряча кров.

– Втратив, втратив назавжди.