– Як недоречно це срібне весілля, – пробурчав Михайло, – знайшли час, коли відзначати, та й кому воно потрібне це весілля у селі. Взяли моду, як у місті…

До Ірини долинали уривки невдоволених фраз чоловіка. Вона і сама на весілля не збиралася, тим більше розлучатися надумали з чоловіком після вісімнадцяти спільних років. Розбіжності, що налинули останнім часом, вилилися в відчуження і віддалення один від одного. Днями пролунала очікувана фраза: “Розлучаємось?”. Обидва були “за”.

І ось це запрошення на срібне весілля від рідної сестри Михайла – від Люби. Точніше, від обох – від Віктора та Люби. Їхати треба було шість годин автобусом. Раніше Михайло з Ірою своєю машиною зрідка навідувалися. А зараз автомобіль не на ходу, ремонтувати треба, або новий купувати. Передбачуване розлучення внесло сумління у всі плани.

“Навряд чи Іра поїде, – подумав Михайло, – раз розлучення, відмовиться. А одному їхати, доведеться сказати, що розлучаємося. А воно їм треба в такий день? Адже у них свято.

Іра згадала Любу, з якою була дружна усі ці роки. “Вона ж не винна, що у нас розлучення, сказати – засмутиться, не приїхати – образиться”.

І тут Михайло запропонував:

– Давай поїдемо. Про розлучення не будемо нічого говорити. – На тому й погодились.

Автобус розвернувся біля автовокзалу, водій відчинив двері та оголосив: “Кінцева”.

– Як кінцева? А до Петрівки хто повезе? У нас квитки до Петрівки, – обурився Михайло.

– Дорога погана, можу й застрягти. Хто мене витягуватиме, ти чи що?

– Ні, ну можна в об’їзд проїхати, у тебе два пасажири з квитками, а ти везти відмовляєшся.

– Будемо скаржитися, – сказала Іра.

– Скаржтесь скільки захочете, сказав не поїду, значіть не поїду. Краще переночуйте тут, а вранці на попутці поїдете, сто відсотків.

– Ось дякую, порадив, ніде тут ночувати.

Михайло з Ірою вийшли, забравши із багажного велику сумку. У Іри в руках ще й коробка з чайним сервізом була перев’язана міцною мотузкою. Загалом вирішили гроші подарувати, нехай купують, що хочуть. Але Іра, знаючи прихильність Люби до гарного посуду, не втрималася і купила цей симпатичний сервіз із лебедями.

Лаючи водія, Михайло йшов попереду, не сподіваючись, що ввечері хтось поїде до Петрівки. “Здалося їм це село, дорогу нормальну зробити не можуть, – розмірковував Михайло, – давно казав, їдьте звідти”.

Іра йшла слідом, і мовчала.

– Дивно, що Ірка мовчить, вдома давно б уже знемагала, якщо щось не так.

– Ну, може, почекаємо попутку, – запропонував він.

– То до ранку можна чекати, треба йти. Скільки тут кілометрів?

– Та десять буде, а вже вечір, скоро стемніє, ну з дороги не зіб’ємося…

– Гаразд, пішли потихеньку.

Михайло ще раз здивувався терпінню дружини. Чекав, що буде жалітись, а вона йде слідом, намагається не відставати.

– Втомилася? – Михайло зупинився і дивився на дружину, відчуваючи провину, що запропонував цю поїздку. – Давай коробку!

– В самого сумка величезна, я донесу.

– Давай, говорю, – він узяв коробку в іншу руку. – Не бійся, я сильний, ще тебе на спині можу понести.

– Ага, а за десять метрів впасти.

Михайло знову зупинився.

– Згадай, як весілля у селі справляли, зупинилися метрів за триста, я тебе на руках ніс.

Іра теж згадала, коли також навесні їхали до рідного села Михайла, де вже були накриті столи… Як усе змінилося з того часу. І було це, у минулому столітті. А зараз початок двохтисячних, і вони, втомлені, бредуть тією самою дорогою вдвох.

Михайло озирнувся: довкола нікого, не чутно шуму автомобіля. Він вже перестав звертати увагу на невеликі калюжі від весняних дощів, так і шльопав у черевиках по них, не витрачаючи час, щоб оминути.

Вже сутеніло. Вони побачили повалене дерево.

– Давай відпочинемо, – запропонував він. Іра присіла, витягнувши втомлені ноги.

– Ялинки-палиці, здається, промочив ноги.

Іра мовчки відкрила бокову кишеню сумки й дістала шкарпетки.

– Все одно мокрі будуть, – відмахнувся чоловік.

– Переодягнись, легше стане.

Чоловік почав знімати взуття.

– Ой хто це? – скрикнула Іра.

– Де?

– Та он там був якийсь звір, на вигляд як кішка.

Михайло розсміявся:

– У кішки не можуть бути такі довгі вуха, це заєць.

– А вовки тут водяться? – з побоюванням запитала дружина.

– Звідки? Ще з дідівських часів немає.

– Все одно страшнувато.

– Ну, ти ж не одна. – Він сказав це діловито, ніби готовий був битися з вовком. Вони піднялися і знову попрямували у бік села.

З того дня розмову про розлучення вони забули. Найчастіше згадувалося, як йшли вони пішки десять кілометрів із сумками, майже вночі до Петрівки. Згадували зі сміхом про зайця та промоклі черевики з носками.