-Довго я був непритомний – прохрипів Силантій, не впізнаючи свого голосу. – Кілька годин. Спасибі вам Силантій, дякую за нашу доньку, як добре, що ви є! Сльоза майнула в куточку її очей, і вона, намагаючись приховати це, відійшла від ліжка

-Знову тут сидить – бурчала мама Вероніки, виходячи з під’їзду. Бурчання її було спрямоване у бік старого брудного бомжа який сидів на лавці.

Жінка обернулася на дочку, що йшла слідом, і як би та не намагалася зробити це непомітним, мати побачила, як Вероніка засунула бомжу згорток із бутербродами. Жінка сердито глянула на малу, а відійшовши на деяку відстань від старого, почала вичитувати доньку.

-Що ти його постійно підгодовуєш, ось тому він тут і сидить, смердить на всю округу, на твої подачки чекає. До нього підходити гидко, а ти з ним спілкуєшся! Щоби я більше цього не бачила.

-Добре, мамо, – слухняно відповіла дівчинка, чудово розуміючи, що не виконає цю обіцянку.

Старий бомж їй подобався, він був добрий. Вероніка навіть знала його ім’я – Силантій. Вона вперше почула таке ім’я і довго не могла його запам’ятати.

Якось, повертаючись після прогулянки, Вероніка не могла зайти до під’їзду. Вона боялася велику собаку, що сиділа біля дверей. Тоді Силантій підійшов і відігнав собаку. З того часу і почалася їхня дружба, але мамі дівчинка воліла цього не розповідати, знаючи її ставлення до старого. Мама завжди обзивала його алкоголіком. Але Вероніка точно знала – Силантій не п’є.

Наступного дня, після випадку з собакою, Вероніка, йдучи зі школи, побачила бомжа, що сидів так само, на лавочці, правда біля сусіднього будинку. Вона тоді підійшла, і невпевнено присіла поряд.

-Добрий день, я Вероніка, а вас як звати.

Старий бомж усміхнувся:

-Ім’я у мене рідкісне, дівчинко, ти його не запам’ятаєш.

-А ви спробуйте, я постараюся.

Тоді, Вероніка, цілу годину говорила із Силантієм. Він виявився дуже вихованою людиною, з грамотною мовою. І дівчинка поцікавилася, як же так вийшло, що така літня людина, як він, сидить зараз на лавочці, голодний, бездомний, а не попиває чайок у своїй квартирі, під час перегляду телевізора, як інші пенсіонери.

І Силантій, сумно зітхнувши, відповів:

-Сам винен я, онученько, сам. Була в мене колись і квартира, і життя нормальне, і робота хороша. А найголовніше дружина була. Любив її дуже, прожили ми з нею життя, душа в душу. А ось коли її не стало, сам чорт у мене вселився, понесло мене кривою доріжкою. Пити почав безбожно, горе своє заливав, не уявляв, як без своєї Насті жити. Отак і пропив я свою квартиру. П’яним підписав якісь папірці, і опинився в одну мить на вулиці. Сам винен, говорю ж. Навіть залишившись без помешкання, я продовжував пити якийсь час. Поки одного разу, уві сні моя Настя не прийшла. Вона мене дуже сварила за життя таке безпросвітне. З того часу я, більше ні ковтка спиртного і не зробив.

З того часу, Вероніка, щоранку, намагалася приховати кілька бутербродів для Силантія. А іноді й зі шкільних обідів залишала для нього пиріжки. Звичайно, вона не щодня зустрічала старого бомжа, але завжди в неї в портфелі був частування для нього.

Силантій спочатку намагався відмовлятися від їжі, природна стриманість не дозволяла йому брати в дівчинки. Але потім, старий зрозумів, що дівчинка робить це просто по доброті душевної, їй приносило задоволення допомагати йому.

І бомж, з радістю, почав приймати, акуратно загорнуті, кульки дівчинки. Хотів би він, звичайно, щоб у нього була така онука, але Бог не дав їм із дружиною дітей. Ще коли він тільки зустрічався зі своєю Настею, вона сказала, що дітей у неї бути не може. Але це не завадило чоловікові любити її, все своє життя. І не разу, за довгі роки, Силантій не дорікнув дружині, хоча, звичайно, переживав, коли бачив, що у всіх його друзів народжуються діти, потім онуки.

А ось зараз, на старість років Силантій дуже прив’язався до цієї доброї дівчинки – Вероніки. Він приходив вранці на лавочку, біля її під’їзду, більше не через скрутку з бутербродами, а для того, щоб побачити добру усмішку, звернену в його бік. Адже бомжу ніхто не посміхався за останні роки. А ось блисне, променем світла, усмішка дівчинки з ранку, і на душі у старого розливається теплота. Після цього стає якось легше.

Якось увечері, Силантій сумно йшов вулицею. Його виставили з чергового підвалу, який останнім часом він уже майже вважав за свій будинок, проживши там майже місяць. Бомж, сумно зібрав своє ганчір’я в старий рюкзак, і побрів сам не знаючи куди. Надворі вже холодало, треба було терміново знайти притулок на ніч.

З невеселими роздумами, старий йшов, ледве перебираючи ногами, коли побачив попереду знайому яскраво-рожеву курточку Вероніки. Вона йшла поруч із якимсь чоловіком, який навіть зі спини не був схожий на її батька.

“Ну може друг сім’ї, або родич” – подумав Силантій, але щось у поведінці цього чоловіка дуже насторожило старого. Якось смикано він поводився, весь час озирався на всі боки. Серце старого здригнулося, від недоброго передчуття, і він постарався наздогнати парочку, що йде попереду. Тримаючись у тіні, щоб вони не помітили, він почав прислухатися до розмови. Чоловік, що в цей час, розповідав Вероніці про кошеня, якого треба врятувати, а він не може зробити це сам. І Вероніка – дівчинка з доброю душею, поспішала на допомогу кошеняті.

“Боже ж ти мій, яка ж ти дурненька ще, куди ж ти йдеш із цим мужиком” – думав Силантій. “Треба негайно підійти до них”.

Але старий нічого не встиг зробити. Коли чоловік з дівчинкою почали проходити біля покинутої забудови, той, раптово, підскочив до Вероніки, затиснув їй рота, і озираючись на всі боки, затяг у будівлю.

І тоді бомж, з сили своїх старих ніг, рвонув за ними. Забігши в покинуту будівлю, він спочатку злякався, не побачивши ніде рожевої курточки. Злякався, що втратив їх, але тут почув приглушений шум в одній з недобудованих кімнат. А коли зайшов туди, побачив чоловіка який прогарчав:

-Тебе чого тут треба, старий, а ну як швидко звалив звідси.

– Відпусти дівчинку, негайно – тремтячим від хвилювання голосом, сказав Силантій.

-Тобі яке діло до дівчинки, йди на свій смітник, і не смерди тут.

Бомж підійшов і спробував відтягнути Вероніку від чоловіка.

-Тобі  що, бомж, жити набридло, якщо ти зараз же не втечеш, я приб’ю тебе – зі злістю шипів на нього чоловік.

Він схопив з підлоги цеглу, і замахнувся на старого. Силантій же, навалився на нього, і обхопив щосили руками, не даючи зрушити з місця, кричачи при цьому:

-Біжи, Вероніка, біжи звідси швидше.

Чоловік, замахнувшись, ударив Силантія цеглою по голові. І світло померкло в очах старого. В останній момент, перед втратою свідомості, він побачив Вероніку, що тікала звідти.

“Вона встигла! Вона втекла!”

Прийшов до тями Силантій вже в лікарні. Поруч із його ліжком сиділа Вероніка, і її така сувора зазвичай, мама, яка зараз теж усміхалася, дивлячись на брудного бомжа.

-Довго я був непритомний – прохрипів Силантій, не впізнаючи свого голосу.

– Кілька годин. Спасибі вам Силантій, дякую за нашу доньку, як добре, що ви є!

Сльоза майнула в куточку її очей, і вона, намагаючись приховати це, відійшла від ліжка.

А Вероніка, посміхаючись своєю сонячною, доброю усмішкою сказала:

-Після виписки ти більше ніколи не житимеш на вулиці.

І тут же притиснула палець до губ:

-Але тихо, це сюрприз від моєї мами.