І раптом Валя, що визирала в передпокій з кімнати, вийшла і підійшла до порога, за яким стояла сусідка. – Тихіше! – крикнула вона. – У тітки Іри голова болить. Ірина, приголомшена рішучою поведінкою дівчинки, сама не чекаючи здивувалась

– Усього три дні, нехай три дні побуде, ну така можливість попалась, а Валю нема з ким залишити. – Кирило приїхав до матері один, щоб домовитися залишити дівчинку на час їхньої короткої відпустки. – Мам, ну ти ж удома, нехай Валя побуде в тебе, поки ми на лижах покатаємось.

Ірина Володимирівна завжди заохочувала, якщо синові вдавалося вибратися на відпочинок. Але цього разу вона вперто стиснула губи, мовчки ставила на стіл сир, печінку, наливала в кухоль кави. Вона щойно змирилася, що син одружився з жінкою з дитиною. Ні разу не одружений, з вищою освітою, що успішно просувався кар’єрними сходами в компанії, симпатичний, спортивний, – він раптом вибрав Вікторію з п’ятирічною дочкою.

Вона довго бурчала, виражала своє невдоволення Кирилові, говорила, що якби був живий батько, теж не схвалив би. Подумки лаяла себе, що згаяла момент, нічого не радила, довірившись синові. «Досидівся майже до тридцяти, а потім схопив першу-ліпшу», – думала вона, шкодуючи при цьому Кирила.

І якщо Віку вона все ж таки прийняла, то її доньку Валю ніяк не могла прийняти в душі. Дівчинка не винна – це вона чудово розуміла, але, коли бачила чужу для неї дитину, замикалася в собі, сухо йшла на контакт. Тому Валю бачила рідко. І ось тепер син вмовляє залишити дівчинку на три дні у неї.

– Кирило, зрозумій, у мене не було ще онуків, я поки не знаю, як толком поводитися з маленькою дитиною, – почала Ірина здалеку.

– Мам, ну не сміши, я ж все розумію, все ти вмієш. Жила б Вікі мати ближче, відвезли б до неї. А так за тисячу кілометрів звідси… ну, немає нікого в неї тут.

– Синку, це означає, що мені доведеться всі три дні не відходити від дитини. А ти не подумав, що я маю свої справи. Не встигла я вийти на пенсію, як одразу чужу онучку мені намагаються підкинути.

– Гаразд, мам, як знаєш, я пішов.

– Зупинися, не йди, – Ірина обдула губи й з образою сказала: – Привезіть завтра. Якщо, звісно, ​​вона залишиться зі мною.

– Дякую мамо! Залишиться, ми вмовимо.

Валя несміливо увійшла до квартири, спробувала розстебнути блискавку на теплій курточці, Віка допомогла їй. – Ірино Володимирівно, дякую, що погодилися, – сказала Вікторія. – Валя, подивися, я твої улюблені іграшки взяла і книжку з казками, Ірина Володимирівна почитає тобі. – Вона подивилася на господиню квартири: – Правда, Ірино Володимирівно, почитаєте?

– І почитаю, і пограю, проходь, Валю.

Але дівчинка, побачивши, що Віка не збирається роздягатися, схлипнула. – Доню, ми скоро приїдемо з дядьком Кирилом. Лише три дні й приїдемо. Подарунки тобі привеземо. А ти нас чекай, гаразд?

Дівчинка кивнула. І все ж таки розставання було складним. Двері зачинилися. Валя дивилася на неї, обійнявши улюблену іграшку – білого ведмедика.

– А підемо, подивимося, що в мене є, – запропонувала Ірина, провела дівчинку до зали, розклала привезені батьками іграшки. – Грайся, а я піду на кухню обід нам готувати.

– А я? Я з вами.

– Ні, ти займайся тут іграми, мені не треба заважати. – Ірина з досади закусила губу, розуміючи, що зовсім не те каже дівчинці. Але нічого вдіяти з собою не могла і дивилася на Валю як на чужу дитину, яку нав’язали її синові, а тепер і їй. “Це несправедливо, – думала вона, – стільки років чекати, коли син одружується, і отримати у відповідь на очікування чужу онучку”.

Дівчинка час від часу прибігала на кухню, ставила запитання, а Ірина сухо відповідала. «Аби не плакала», – подумала вона, тому намагалася відповідати на всі запитання.

Але дівчинка, відчуваючи приховану відчуженість, усамітнилася з іграми, з книжками, і гортала їх, бурмотіла щось, намагаючись читати.

Ірина намагалася налаштувати себе, навіть читала дівчинці книжку, другого дня вийшла на прогулянку, і все було добре, але постійно відчувала гіркоту від того, що це не її онука.

– А коли мама та дядько Кирило приїдуть? – Кілька разів на день питала дівчинка.

– Післязавтра.

– І ми поїдемо додому?

– Звичайно.

– А ти приїдеш до нас?

– Я?

Валя дивилася розкритими блакитними очима на неї, дорослу жінку, наче намагаючись, зазирнути в душу.

– Не знаю, може й приїду.

– Приїдь, я тобі всі іграшки покажу.

Надвечір Ірина більш-менш змирилася зі своїм становищем. Тільки помітила, що розболілася голова, – таке зрідка буває. Виявилося, піднявся тиск. – Ти що, захворіла? – Запитала Валя.

– Ох, цього мені ще не вистачало, – Ірина дістала пігулку.

– Ти полеж, – серйозно запропонувала дівчинка.

– Лягти, так ще гірше, я вже краще сиджу, – жінка влаштувалася напівлежачи на дивані.

Валя притихла і намагалася не гриміти іграшками й не шелестіти сторінками книжок. Вона насторожилася, поглядаючи на господарку квартири. Раптом пролунав дзвінок, дівчинка підскочила, тихо сказавши: – Мама приїхала!

– Та стій ти, мама завтра приїде, це хтось прийшов, – Ірина повільно встала, пішла відчиняти.

Якби вона знала, що то сусідка з верхнього поверху, не відкрила б, знаючи, що з нею краще не зв’язуватися. Сусідка Алевтина, розв’язна, нахабна жінка, частенько приймала гостей, які шуміли, коли було вже далеко за північ. Ірина та ще сусіди не раз скаржились їй, а тому були для Алевтини ворогами.

– Чому ви до мене стукали, Ірино Володимирівно? – Відразу почала з «наїзду». – Я, між іншим, спала й нікого не чіпала.

– Так я не стукала, – відповіла Ірина мирно і спробувала зачинити двері, відчувши, що голова ще більше почала боліти.

– Ні, зачекайте, а хто ж стукав мені? Я нікого не чіпала, і ви до мене не лізьте, – Алевтина підвищила голос і вже не могла зупинитися.

– Я ще раз кажу: я не стукала, було тихо, тож іди до себе, ніхто тебе не чіпає.

Але Алевтина згадала недавній скандал з іншими сусідами й продовжувала обурюватися, зібравши до купи всі скандали.

І раптом Валя, що визирала в передпокій з кімнати, вийшла і підійшла до порога, за яким стояла сусідка. – Тихіше! – крикнула вона. – У тітки Іри голова болить. – Обидві жінки з подивом подивилися на дівчинку, а вона, цілком серйозно, погрозила вказівним пальчиком Алевтині: Якщо будете шуміти, приїде дядько поліціянт і поставить у куток.

Ірина, приголомшена рішучою поведінкою дівчинки, сама не чекаючи, посміхнулася. – Валя, тітка вже йде, біжи в кімнату. – Але дівчинка взяла Ірину за руку, немов показуючи: “Не бійся, я з тобою”.

Алевтина, замовкла, з подивом дивилася на Валю: – Яка малявка, а вже навчили дорослим перечити.

– Так – суворо сказала Іра, попри головний біль: – ніяка вона тобі не малявка, ніхто тобі не стукав і ти тут не кричи, не лякай дитину, – і одразу зачинила двері.

– Ну ти чого? Злякалася чи що? – запитала Ірина.

– Ні, не злякалася, ти ж зі мною.

– Звичайно з тобою, ходімо, вона більше не прийде.

Незабаром голова боліти перестала, Ірина ще посиділа трохи на дивані, потім встала і пішла на кухню. – А давай млинців напечемо, скоро батьки твої приїдуть, от і пригостимо. Любиш млинці?

– Дуже! А ти покажи, як ти їх робиш, я також хочу.

– Гаразд, давай разом, – Ірина раптом відчула тепло в душі, настрій піднявся, і вона почала розповідати, як пекти млинці. – Підростеш ще трохи, я тебе навчу, будеш чудовою господинею. Ірині чомусь було приємно, що ця дівчинка безглуздо заступилася за неї. Хоч і не можна сприймати серйозно «загрози» дівчинки на адресу сусідки, зате в наявності була її щирість.

Вони сіли в залі на диван, увімкнувши телевізор, Ірина разом із Варею дивилася мультики. Дівчинка нахилилася, притулившись до неї, жінка обняла рукою, поправила світле волосся, розглянувши в обличчі дитини риси її мами Вікторії. Стало якось затишно, добре, спокійно.

Задзвенів телефон. То був син. Вони по черзі з Вікою питали, чи все гаразд. А Ірина та Валя радісно відповідали, що у них все добре і що дуже чекають і нудьгують. Потім довго сиділи, обнявшись, і Ірина розповідала, як живуть ведмедики на півночі, А Валя притискала до себе свою улюблену іграшку – білого ведмедика.