Іванові було двадцять два роки й він вважався першим красенем на селі, і наречена у нього була до пари. Багатьом сільським хлопцям Людмила закрутила голову, але обрала Івана. Коли вони вечорами прогулювалися селом, бабусі на лавках охали:

-Ох, яка ж гарна пара, як міські.

Працював Ваня поки що трактористом, але заочно навчався, і розраховував для початку, на посаду агроінженера. Але Людмилу ця перспектива не влаштовувала, після весілля вона розраховувала перетягнути таки, Івана жити у місто.

-Там хоча б жити можна нормально – любила повторювати дівчина.

Ваня цього щиро не розумів.

-І тут нормально, природа навколо, повітря!

Іван був справжній сільський парубок. Його душа тяглася до землі, а в місті він почував себе незатишно, там йому нічого робити, тут його місце. Тож він теж розраховував переконати наречену, і після весілля залишитися жити в селі.

Якось, Іван повертався з роботи надто веселим. Взагалі він не часто випивав, але тут у самого голови села день народження, і чоловік після роботи наполегливо пригощав усіх. Відмовитись було незручно.

І по дорозі додому, Івану зустрівся Кузьма – місцевий пияк, який живе з такою ж дружиною, що п’є, в старій хаті, яка майже вросла в землю. Почав Кузьма кликати Івана до себе, на чарку. Вані стало цікаво, як живуть Кузьма з дружиною, він не разу в їхній хаті не бував, тому хлопець й погодився.

Напився хлопець того вечора знатно, не пам’ятав себе. А коли прокинувся, вже в себе вдома, з головним болем, побачив Оленку, що сидить навпроти ліжка – доньку Кузьми. Вона несміливо сиділа на кінчику стільця, і дивилася на Івана, що прокидався, широко розкритими, зляканими очима.

-А ти як тут опинилася? – нічого не пам’ятаючи, спитав Іван.

-А це ти її вчора привів – відповіла за дівчину мама Вані, що йде до сина зі склянкою води. – Сказав, що твоя дружина майбутня, що засватав її. Не пам’ятаєш нічого?

І тут Іван почав згадувати події минулої ночі. Як Кузьма, з такою самою п’яною дружиною, сватали йому свою дочку, наводили якісь докази, що Людмила йому не пара. А ось Оленка… Вона тиха, роботяща, в місто не рветься, на відміну від Людки. Ваня сп’яну, з усім погоджувався. А коли додому збирався, Кузьма не довго думаючи, виштовхав слідом і доньку.

-Забирай, забирай, невістку свою, нехай вона у тебе з цього часу і живе.

Зараз, Ваня з жахом дивився на дівчину, що сиділа. Раніше він з нею і не спілкувався ніколи. Їй було років вісімнадцять-дев’ятнадцять, вона була б може навіть і гарною, якби не була така забита. Працювала на фермі дояркою, ні з ким особливо не спілкувалася, тихенько приходила на роботу, також непомітно йшла. Батьки сказали заміж виходити, дівчина покірно пішла за Іваном.

Коли мама Івана вислухала розповідь сина, про події минулої ночі, несхвально похитала головою:

-Я завжди тобі говорила, синку, алкоголь до добра не доводить. Потім обернулася до дівчини:

-Олено, ти це, йди додому, пожартували й вистачить. Несерйозне все це сватання, ти ж розумієш, доню.

На що Олена заплакала, і мало не в ноги кинулася до жінки:

-Не проганяйте мене, будь ласка, можна я трохи у вас поживу. Не можу я більше з ними… Виїхала б давно в інше село, але вони всю зарплату відбирають, нема за що їхати навіть. Можна я у вас трохи поживу. Грошей назбираю, потім поїду. Ви не хвилюйтеся, я не просто так, я по господарству вам допомагатиму, відпрацюю своє проживання.

Жінка запитливо подивилася на сина, а Іван, добрий хлопець, махнув на Оленку рукою.

-Та нехай живе, чого вже там. Сам винен, не треба було так напиватися. Он у нас вільна кімната є, живи поки що там.

Дівчина і справді виявилася дуже роботящою. Мама Івана тільки подумає, що треба зробити, а все вже зроблено. Вранці вийде корови, а там вже все зроблено, Оленка перед роботою постаралася, та ще й за поросятами заодно прибрала. Ось тільки готувати вона не дуже вміла. Вдома дівчину ніхто не вчив, там взагалі рідко готували. Але вона попросила Іванову маму навчити, і вже через кілька днів, побалувала родину відмінними пирогами.

Людмила зайшовши за Іваном увечері, здивувалась, побачивши Оленку, що бігає по подвір’ю.

-Що це вона тут робить?

Іван зі сміхом, дещо не домовляючи, розповів нареченій свою нічну пригоду.

Але Люда жарти не оцінила. Вона насупилася і злісно зашипіла:

-Ти мене по селу ганьбиш. Як довго вона тут житиме? Вижени її негайно.

-Не можу, Людо, я обіцяв. Нехай поживе якийсь час. Або ж ти в ній суперницю побачила, – Ваня знав чим підчепити зарозумілу Людмилу, – ревнуєш?

-Я, ревну, до цієї? Вона може бути мені суперницею? Ти що знущаєшся? Та хай живе, мені начхати, просто перед сільськими незручно.

На тому й зійшлися. Тиха, скромна Оленка залишилася в будинку Івана. А коли її п’яні батьки – Кузьма з дружиною, з’явилися до хлопця, натякаючи на допомогу тещі з тестем, хлопець швидко виставив їх за хвіртку, наказавши більше не з’являтися на очі.

Вони пішли, невдоволено бурчачи собі під ніс. Потім Кузьма обернувся і прокричав:

-Поки вона тобі ще не дружина чоловіка, зарплату свою нехай нам приносить.

-Та невже, – розсміявся Іван, – тільки спробуй до дочки з цим питанням підійти, я тобі миттю роги поламаю.

Так і прожила Олена в Івана з мамою майже два місяці. Назбирала свою зарплату, і почала говорити про переїзд до іншого села. На що мама Івана, що вже звикла до незамінної помічниці по господарству, важко зітхала.

-Та поживи ти, Оленка, ще трохи, ніхто ж тебе не жене. Батьки до тебе не потикаються, Ваня їх на місце поставив.

Та й Ваня вже звик до скромної дівчини. У їхньому будинку вона змінилась, і вони часто чули її дзвінкий сміх.

А Людмила все поспішала з весіллям.

-Ну хоч би якось відсвяткували, – говорила вона. – Зустрічаємось вже не перший рік, чого тягнути.

Іван це розумів, він і сам не був проти. Але від цього кроку його постійно утримувала мама. Не сказати, що вона з великою теплотою ставилась до майбутньої невістки. Але так і справді, тягнути вже більше було нікуди, і дату свята  було призначено.

Зібралася вся сільська молодь. Було галасливо, весело. Іван знову напився завдяки Люді, яка весь час підливала в його чарку, та й сама не пропускала.

-Сьогодні наш день, нам все можна, – сміялась Людмила.

Мама Івана, на іншому кінці столу, несхвально похитувала головою, дивлячись на сина з нареченою. Оленка сиділа поруч із нею, і до алкоголю не торкалася.

А надвечір вся молодь вивалилася надвір. Хтось запропонував прогулятися до річки. Олена теж пішла з ними, тримаючись трохи осторонь.

-Вона, наглядає за тобою чи що? – бурчала Люда.

-Та вона ж мені як сестричка стала, Людо, нехай іде, тобі що шкода?

На річці була дуже небезпечна тарзанка, і Ваня, бувши відчайдушним підлітком рази три з неї стрибав, хоча мало хто на селі наважувався це зробити. Один з друзів Вані нагадав:

-Ване, а пам’ятаєш як ти пацаном з неї стрибав. Зараз вже дорослий, незграбний, напевно, не зможеш.

-Не зможу напевно, – погодився Іван.

На що Люда зарозуміло сказала:

-Мій Ваня все може, ось попрошу його, і заради мене він стрибне, правда Ваня?

Іван із сумнівом подивився на наречену, а Олена почувши ці розмови, підійшла ближче і сказала:

-Ваня, Не треба, ти зараз п’яний, не треба!

Людмила розлютилася.

-Ти кого слухатимеш, мене чи її. Я твоя наречена, що ти мене не любиш, заради мене на вчинки не готовий.

-Ех, була не була, – вигукнув хлопець, і швидко скинувши з себе одяг та взуття, побіг до тарзанки.

Люда подивилася на зблідлу Олену.

Алкоголь дав про себе знати, і стрибок Івана виявився невдалим. Хлопець сильно вдарився об воду, його тіло скував біль, він каменем пішов на дно.

Люда миттєво почала тверезіти, зрозумівши що з нареченим щось не те, і він не виринає на поверхню.

А Олена навіть не роздумувала. Вона з розбігу кинулася у воду, і попливла до місця стрибка Івана. Звідки в цій тендітній, як тростинка, дівчині тільки сили взялися, але вона знайшла під водою Ваню і виштовхнула великого хлопця на поверхню. Сама майже захлинаючись, вона тягла його до берега.

Коли Іванові, що вже прийшов до тями, друзі розповідали про те, що сталося, хлопець знайшов очима бліду Люду.

-А що ж ти то за мною не стрибнула, кохана?

-Я? – розгублено запитала Люда, – та я ж і плавати не вмію, я б не змогла тебе витягти.

-А ось вона про це не подумала, і змогла! – Ваня схопив Олену, що сидить поруч, за руку, і затиснув її маленьку долоню, у своїй руці. – Ось вона і є моя доля, на ній я й одружуся.

-Ваня, ти не розумієш, що говориш, – сказала Люда.

-Це я раніше нічого не розумів, а зараз все стало ясно.

Весілля Олени та Івана було веселе, все село на ньому гуляло. Сільські не могли надивитися на наречену. А яка вона, виявляється, гарна. Як вони раніше, під скромною сіренькою хусткою, не помічали її краси.

Та й Іван, усю урочистість, не випускав руку нареченої зі своєї. От тільки не пили вони алкоголю, ні на своєму весіллі, ні потім, проживши разом довге, щасливе життя.

І не раз Іван на бік навіть не глянув, хоча Люда, яка так і не поїхала в місто, не переставала крутити перед ним хвостом, як і багато інших дівчат. Ваня дивився тільки на свою дружину, з якою вони мали трьох дітей, і дожили до глибокої старості.