Катя втретє прийшла до Федора до шпиталю з купою паперів, треба підписати документи на розлучення, на квартиру, вона вирішила, що двокімнатна квартира залишиться їй, знала, що Федір порядний, і не залишить дружину без житла

Щоранку Тетяна Іванівна виходить з під’їзду о пів на восьму, і йде на роботу в бібліотеку, яка знаходиться недалеко, хвилин десять пішки. Вона йде поспішаючи, дихає ранковою свіжістю за будь-якої погоди. До пенсії їй залишилося небагато, але хоче ще попрацювати й на пенсії, здоров’я поки що нормальне. Дітям своїм сказала:

– Працюватиму до шістдесяти п’яти років, робота не важка, світло і чисто в бібліотеці, читачів та відвідувачів стає все менше, так що не клопітко.

Щоранку біля свого під’їзду або трохи віддалік, Тетяна Іванівна завжди зустрічає двірника Федора, ось вже понад рік він працює у них у дворі, сумлінно прибирає, не поспішаючи і якісно, ​​не те що інші, він вже не молодий, на вигляд років п’ятдесят п’ять.

Федір завжди охайно одягнений, чемний, з усіма мешканцями вітається, не нав’язливий, якщо з ним хтось заговорить, тоді й підтримає розмову, причому може поговорити на будь-яку тему. Багато хто дивується його ерудиції та гумору. Хоч він вже не молодий, але енергійний і бадьорий, завжди чисто поголений, це одразу впадає у вічі.

Він знає багатьох мешканців цього будинку, у тому числі й Тетяну Іванівну, якось вона вийшла з під’їзду вранці, і випадково впустила ключі, засунула повз кишеню. Федір побачив, підняв і гукнув її, вона побачила свої ключі, подякувала:

– Ой, дякую, Федоре, як би я ввечері потрапила додому?

А Федір усміхався:

– Нема за що, будь-який би на моєму місці так вчинив. А як ваше ім’я?

– Мене звати Тетяна Іванівна, йду на роботу, тут недалеко у бібліотеці працюю.

– Та яка ж Ви Тетяна Іванівна? Просто Тетяна, Ви ще молоді, і зовсім не тягнете, щоб Вас звали, як бабусю.

Тетяна Іванівна навіть трохи зніяковіла:

– Ну і добре, Тетяна та Тетяна, можете так мене називати. Спасибі ще раз.

Федір дивився услід Тетяні, він давно її помітив, ввічлива, спокійна, погляд доброзичливий, і відкрита посмішка. Доля Федора трагічна, він живе поруч із будинком, де й прибирає територію, купив двійку два роки тому, він пішов працювати двірником, бо любить рано вставати й зустрічати світанок, любить порядок і чистоту, зранку займатись зарядкою, а робота двірника і є ранкова зарядка, на охорону йти не хоче, там нудна робота стояти чи сидіти, а тут зранку попрацював, вдень вільний, ходить на виставки, відвідує заходи, живе життям міста.

Федір військовий пенсіонер, пенсію отримує хорошу, пішов за станом здоров’я. Він накульгує, це пов’язано з серйозним пораненням, служив у гарячій точці, прикрив солдата, довго лежав у шпиталі, і один уламок так і залишився в нозі, лікар сказав:

– Так і доведеться Вам з ним жити, а кульгавість залишиться.

Так Федір пішов на пенсію, а поки лежав у шпиталі близько пів року, дружина приїжджала лише три рази, син із сім’єю живе далеко, він теж служить. Дружина Катя і так-то ставилася до нього прохолодно, він постійно на службі, вона жила для себе, а військовий лікар у шпиталі їй сказав:

– У чоловіка тяжке поранення, доведеться довго лікуватись, потім реабілітація, багато залежить від Вас, йому потрібна підтримка.

Катя добре подумала, вона ще не стара, може влаштувати своє життя, і подала на розлучення, тим більше вона вже три роки зустрічається з Ігорем, він адвокат і любить її. Катя втретє прийшла до Федора до шпиталю з купою паперів, треба підписати документи на розлучення, на квартиру, вона вирішила, що двокімнатна квартира залишиться їй, знала, що Федір порядний, і не залишить дружину без житла.

Він чомусь не дуже здивувався і все підписав. На прощання він відповів:

– Катя знаєш, я не здивований.

Коли вийшов зі шпиталю і приїхав додому, побачив у коридорі дві невеликі валізи з його речами, взяв речі, ключі від своєї машини, і поїхав у невідомість. Він вирішив у п’ятдесят один рік розпочати життя із чистого аркуша. Зупинився у цьому місті, де його ніхто не знає, і він також нікого. Друзі в нього тут немає, з’явилося трохи знайомих, мешканці цього будинку.

Ближче до вечора Федір вирішив дізнатися, де знаходиться бібліотека, і заразом взяти книгу почитати, він завжди любив читати книги в паперовому варіанті, електронні не визнає, паперові вони, як живі, з душею. А ще була надія, що Тетяна буде не проти, якщо він проводить її додому, але сумнівався, все-таки він двірник.

Тетяна побачила Федора у вікно бібліотеки й здивувалася:

– Вітаю ще раз, Тетяно. Ось вирішив взяти книгу, мені подобається Еріх Ремарк, і хочу почитати його книгу «Іскра життя», чи вона є в бібліотеці?

– Так, є, зараз я знайду. Тетяна принесла книгу, також з подивом заповнила картку на Федора.

– Значить, вам подобається німецький письменник Ремарк, мені до речі теж, ще люблю Стефана Цвейга, – сказала Тетяна.

– Цвейга я теж читав раніше, – усміхнувся Федір.

У них почалася розмова про книги, письменників, Федір розповів багато цікавого, коли Тетяна глянула на годинник, уже пів години, як треба було закрити бібліотеку. Вона схаменулась, одяглася, закрила бібліотеку, і вони пішли разом до будинку. Сусідка Тетяни сиділа біля під’їзду на лавці, вона все бачить і все знає. Дійшовши до під’їзду, Федір попрощався і попрямував до свого будинку. Валентина Петрівна, жінка під сімдесят, хитро подивилася на Тетяну:

– Таня, це що наш двірник нав’язався до тебе у провідники? Що від двірника чекати, двірник, він є двірник. Тобі треба кращого чоловіка шукати.

Тетяна весело розсміялася:

– Дякую, Валентино Петрівно, за те, що берете участь у моїй долі. Не хвилюйтеся, це несерйозно. І пішла додому.

Вдома весь вечір вона думала, як це простий двірник, так багато читає, знає багатьох письменників, вона перевірила його знання у бібліотеці. А Федорові вона дедалі більше подобалася. Він вирішив ще трохи не посвячувати її у своє життя, а просто поспілкуватись, і в суботу запросив Тетяну на виставку картин місцевого художника. Тетяна не знала, що робити, вона зателефонувала дочці, порадилася, та здивувалася:

– Мамо, ти інтелігентна, начитана та розумна жінка, і раптом двірник?

– Доню, він теж начитаний, він знає всіх великих письменників, так цікаво мислить, у нього своя точка зору, причому досить смілива, і в мене відчуття, що він непростий двірник, а з освітою.

– Ну не знаю, мамо, дивися сама, та й на виставку двірники навряд чи ходять, поспілкуйся, подивишся. А як у нього зовнішність?

– Нормальний чоловік, акуратний, завжди чисто поголений, симпатичний, одягнений у класику.

У суботу Тетяна вийшла о дванадцятій із під’їзду, як і домовлялися, Федора не видно, стояла машина темного кольору, з машини вийшов Федір і посміхнувся.

– Добрий день.

Взяв її за руку і посадив у машину.

– Ну Федоре, вміє дивувати! Це ваш автомобіль? – Вона здивовано дивилася на нього.

– Так, а що тут такого? У двірника не може бути машини? – Він весело сміявся, і від нього виходив приємний аромат.

А Валентина Петрівна уважно та з цікавістю стежила з вікна своєї квартири на першому поверсі. Після виставки, Федір запросив її до кафе, посиділи, перейшли на «ти», і нарешті він розповів їй свою історію. Тетяна уважно слухала і сказала:

– Я підозрювала, що ти не простий двірник.

Федір сказав:

– А пам’ятаєш, що сказав англійський поет і драматург Шекспір: “Ми знаємо, хто ми є, але не знаємо, ким ми можемо бути.”

Їхні інтереси перетиналися. Вони подобалися один одному все більше і більше, багато їхніх інтересів перетиналося.

З того часу вони не розлучалися, Федір запропонував їй вийти за нього заміж:

– Я шукав свою жінку, я знайшов її тут у незнайомому місті, я почав жити з чистого аркуша, тож будь моєю дружиною, Таня. Мені подобається в тобі все – від твого імені та до глибини твоєї душі.

Минуло кілька років, Тетяна на пенсії, Федір більше не працює двірником, бо багато подорожують, купили невелику дачу за містом у сосновому лісі, де живуть все літо. А донька з чоловіком та сином, онуком Тетяни, у захваті від Федора.