Мріючи, Сергійко йшов, опустивши голову, коли почув тоненьке скавуління. Підійшовши до краю озера, він побачив собачу голову, що стирчала з води, і дві лапки, що відчайдушно намагалися зачепитися за щось. Тому Сергійко, не роздумуючи більше, кинув портфель на сніг, і поповз тонким льодом, до цуценяти

Сергій повертався додому зі школи. Шлях його пролягав через парк, стежка вела берега вздовж озера. Влітку, в цьому озері, плавали качки, а зараз його затягло ще не зовсім зміцнілим льодом. Вже незабаром лід стане міцним, і можна буде ходити сюди з ковзанами.

“Скоріше б вже” – мрійливо думав Сергійко. Попри те, що йому виповнилося тринадцять, він все ще любив зимові забави – ковзани, гірки, снігові фортеці.

Мріючи, Сергійко йшов, опустивши голову, коли почув тоненьке скавуління. Підійшовши до краю озера, він побачив собачу голову, що стирчала з води, і дві лапки, що відчайдушно намагалися зачепитися за щось.

Це було маленьке щеня. Як воно взагалі провалився під лід? Зрозуміло, для людини він ще занадто тонкий, але вагу собаки мав витримати.

Все це миттєво промайнуло в голові у Сергія, який дивився на цуценя, що борсався з останніх сил. Було видно, що собака вже довгий час провела у воді. Шерсть на його великих вухах, що звисали, вже перетворилася на бурульки, і скиглило воно тонким голоском, ніби зовсім втратило сили. Та й лапки, що чіпляються за крижані краї, вже рухалися насилу.

“Треба б покликати когось, дорослого”, – подумав хлопчик. Він озирнувся на всі боки, але навколо було зовсім безлюдно. “Якщо я зараз побіжу шукати когось, на це піде час. А у собаки цього часу немає.”

Тому Сергійко, не роздумуючи більше, кинув портфель на сніг, і поповз тонким льодом, до цуценяти.

Біля берега було ще нормально, але чим ближче хлопчик підповзав до песика, тим сильніше тріщав під ним лід, розходячись у різні боки, білою павутиною тріщин.

“Не доповзу, провалюсь”, – вирішив Сергійко і глянув на цуценя. Хлопчик побачив вогник надії, в зневірених собачих очах. Песик дивився на хлопчика, що повз, і намагався сильніше працювати лапками, прагнучи протриматися до приходу допомоги.

Хлопчик продовжував повзти, він не міг зупинитися і приректи маленьке собаче життя на вірну загибель. Майже підповз до цуценяти, дістав рукою до собачої лапки, коли лід очікувано провалився під ним. Хлопчик опинився у крижаній воді, разом із собакою. Тепер вони вже удвох намагалися вибратися. Сергій почав кричати:

-Допоможіть, допоможіть, хтось.

На стежці парку з’явилася чоловіча постать. Чоловік спочатку йшов неквапом, але почувши крики хлопчика, побіг. Підбігши до озера, чоловік швидко оцінив ситуацію, відламав довгу товсту гілку з дерева біля берега. І також поповз льодом, як до нього це робив Сергій. Проповзши безпечну ділянку, з досить товстим льодом, чоловік простягнув гілку.

Хлопчик схопився однією рукою за гілку, а іншою намертво вчепився в собачий загривок. Чоловік щосили тягнув Сергія, але тонкий лід кришився, і йому ніяк не вдавалося вибратися на поверхню.

-Кинь собаку, – закричав чоловік, – кинь її, вибирайся сам! Разом з нею потонеш!

Хлопчик не слухав ніяких умовлянь, і не розтискав руки. З великими труднощами, але Сергію все ж таки вдалося вибратися на міцніший лід. Чоловік тяг за палицю їх обох, але Сергій ніяк не міг зрозуміти, чому щеня таке важке, і так складно його волочити за собою.

І лише вибравшись на берег, хлопчик разом із чоловіком, зрозуміли у чому справа. За цуценям тяглася мотузка, з прив’язаним до неї поліетиленовим пакетом, у якому було щось важке. Це й тягло цуценя на дно. Виходить, він не сам провалився під лід, а якийсь представник роду людського вирішив позбавити життя непотрібного песика.

Чоловік, важко дихаючи, дивився на Сергійка, який заледенілими пальцями намагався відв’язати від цуценяти мотузку.

-Ну ти даєш, пацан, я ж кричав тобі, кидай собаку. Я міг не витягти вас обох. Чим ти тільки думав, через дворнягу, життя мало не втратив! Ти де живеш, побігли, я тебе додому проведу, задубієш на морозі! Давай сюди свого блохастого, ти його не дотягнеш, я сам понесу. Біжимо швидше.

Мама Сергія сплеснула руками, побачивши сина, що змерз, і таке ж заледеніле цуценя, на руках у незнайомого чоловіка.

Наступного ранку у Сергія піднялася висока температура. Тиждень він не вставав з ліжка, борючись із застудою. А поруч із його ліжком весь час лежав Дін. Так хлопчик назвав врятоване цуценя. Дін дивився на Сергія сумними очима, і весь час намагався лизнути за руку, ніби вибачаючись за те, що хлопчик хворіє з його вини.

Дивлячись у собачі очі, Сергію здавалося, Дін все розуміє. Такого розумного погляду він ще не бачив у собак. Попри всі заперечення матері, Сергій наполягав, щоб Дін був поруч із його ліжком, не даючи викидати цуценя у двір. Мама вже змирилася, що цуценя залишиться у них, але не в будинку ж, зрештою! Поки син хворіє, жінка потурала його примхам, але думала, щойно встане на ноги, щеня тут же опиниться у дворі, в собачій будці, як і годиться.

Але все якось само собою вийшло, поки Сергійко хворів, його батьки й самі прив’язалися до розумного цуценя, невідлучного охоронця, що сидів біля хлопчика. Так і залишився Дін жити у хаті.

Цуценя підросло, перетворившись на гарного представника собачого роду. Він був на жаль безпородним, але це не применшувало його розуму.

Щодня, з ранку, Дін ходив разом із Сергієм до школи. І чекав хлопчика біля шкільних воріт до кінця уроків, нікуди не відлучаючись, дивлячись на вікна школи, за якими навчався його улюблений господар, відданими очима.

Сергію було шкода Діна, і на шкільних перервах він вибігав до нього, виносячи шматочки з обіду, вмовляв собаку повернутися додому, і чекати на нього там. Дін із вдячністю приймав частування, але залишався на своєму місці, поки у Сергія не закінчувалися уроки.

Йшов час, Сергій закінчив школу, і вступив до дуже гарного коледжу, правда в сусідньому місті. Там йому виділили кімнату в гуртожиток, і Сергій раптово зрозумів, Діна з собою він взяти не зможе.

-Нічого страшного, – втішала хлопця, мамо, – ми з батьком і Діном тебе чекатимемо на вихідні. Він зрозуміє, він у нас розумний, правда, Дін.

Дік сумно дивився на господаря, ніби й справді розумів. І в останній день, перед від’їздом на навчання, не відходив від нього.

Як не дивно, від’їзд Сергія пройшов спокійно, Дін не скиглив, не намагався його шукати. Жив як раніше.

Але була одна дивина. Собака, безпомилковим, невідомим для людей чуттям, вгадував дні, коли Сергій повинен був приїхати додому. У ці дні, вже з ранку, Дін сидів біля воріт, і дивився немиготливим поглядом на дорогу, якою зазвичай приходив з електрички Сергій. І коли на обрії навіть ще нікого не було, Дін раптом зривався з місця і біг уперед. Батьки вже розуміли, син приїхав і Дін побіг його зустрічати.

-Як же він у нас так розуміє, коли Сергій повинен приїхати? Наші з тобою розмови слухає і розуміє? – дивувалася мама хлопця.

-Звичайно розуміє, він у нас все розуміє! Правда, Дін? – погладжував собаку по голові батько.

Коли Сергій майже закінчував перший курс, Дін, несподівано як збожеволів. Він став дуже схвильованим, скиглив і навіть підвивав ночами. Цілими днями бігав із кута в кут, не знаходячи собі місця. А потім зовсім пропав. Вибіг з дому, зранку, по своїх собачих справах, і так більше не повернувся.

Батько Сергія ходив вулицями, шукав, кликав його. Але все безглуздо, Дін як у воду канув. Батьки не наважувалися повідомити сина, про зникнення кращого друга, сподіваючись, що пес все-таки знайдеться.

Минув тиждень, після пропажі Діна, коли Сергій сам зателефонував мамі:

-Мамо, що це таке, що відбувається? Дін тут! Я з гуртожитку виходжу, а він сидить, мене чекає, брудний, худий! Як він тут опинився?

-Сергій, ми не наважувалися тобі сказати. Дін зник тиждень тому. Але як він дійшов, і як знайшов тебе у чужому місті. Виходить, він весь тиждень біг до тебе!

-Чому ж ви мені не сказали, я своїм очам не повірив, коли його побачив! Але мамо, мені не дозволять залишити його у гуртожитку.

-Я зрозуміла, сину, ми з батьком виїжджаємо до тебе. Надвечір Діна заберемо.

Того дня в одногрупника Сергія був день народження. Сергія, разом із сусідом по кімнаті в гуртожитку, було запрошено.

Сергій вже прощався з батьками, які приїхали забирати собаку, коли до воріт гуртожитку під’їхало  таксі, яке викликав сусід по кімнаті. Хлопці збиралися на день народження, і друг поспішав Сергія:

-Поїхали, швидше, там вже нас чекають.

Сергій поцілував маму, поплескав Діна по голові, і зібрався сідати в таксі. І тут Дін розлютився. Він почав кидатися на хлопця, хапати його за одяг. А коли отець Сергія спробував відтягнути собаку від сина, той навіть загарчав на чоловіка. Сергій занепокоївся, ніколи він не бачив Діна в такому стані.

-Дін, що з тобою? – погладжував він пса, присівши навпочіпки.

Таксист чекав Сергія, починав нервувати:

-Ви їхати будете? Ні? Скільки можна чекати?

Але, як не намагався Сергій сісти в машину, Дін не відпускав його. Собака просто впадав у істерику. Тоді хлопець крикнув своєму другові:

-Їдь без мене, я пізніше під’їду.

Таксист одразу зірвався з місця. Як тільки таксі від’їхало, Дін, наче за помахом чарівної палички, заспокоївся. Він лизнув свого господаря в руку, і спокійно пішов до машини батьків.

Того дня, Сергій сусід по кімнаті так і не доїхав до одногрупника. Таксист, з яким він їхав, чи не впорався з керуванням, чи заснув за кермом, але машина злетіла з моста, і перекинувшись у повітрі, впала, перетворившись на купу металолому. Таксист загинув на місці, друг опинився в реанімації.

Батькам Сергія, і самому хлопцю, стала зрозумілою поведінка собаки цього дня. Дін ще вдома відчув небезпеку, що чатує на улюбленого господаря. І цілий тиждень, пес біг з усіх своїх собачих сил, щоб урятувати Сергія.

Мама Сергія сказала чоловікові:

-Це ж не цуценя він тоді врятував. Ангела-Хранителя свого, з озера витяг!