У селі над тіткою Дар’єю посміювалися, нагадуючи їй історію з Омельком, який жив неподалік. Ім’я у сусіда було дивне для нас – дітлахи того часу. Ну гаразд, Іван, Степан, Павло, а тут раптом Омелько. Чому його так назвали, він до пуття не знав, начебто дід таке ім’я запропонував.

Жив Омелько Іванович із дружиною – гарною, статною жінкою. Чорні брови, довге густе волосся навіть на шостому десятку, заплетене в косу. Дружину любив. А ось вона його – це велике питання. Клавдія працювала вчителькою і була громадською діяльністю, часто виїжджала на збори.. Омелько на неї терпляче чекав, виходячи за ворота.

Але уважні сільські бабусі давно думали, що Клавдія Омельку зраджує. Підозри посилилися, коли з його будинку стали чути скандали. Потім усе затихало, і Клавдія продовжувала бути відсутнім, виконуючи свій громадський обов’язок.

Отож тітка Дарина, а тоді ще зовсім не тітка, бувши вдовою, шукала привід, щоб поговорити з Омельком. Однак він розмовляв з нею знехотя,  все чекав свою Клавдію. Вдова Дар’я, напідпитку, одного разу, прийшла за відсутності Клавдії до будинку Омелька надвечір. Вже сутеніло.. Вхід до будинку Омелька було зроблено так, що за п’ять метрів від ґанку знаходився паркан сусідського будинку. А вуха, як відомо, скрізь є. Ось і сусіди почули, як Дарина шкрябнулася у двері чоловіка і просила: «Омелько, відчини! Ну, відкрий хоч на хвилиночку! Послухай, що я скажу тобі». Поруч із Дар’єю стояв хазяйський кіт і жалібно нявкав, щоб його впустили.

Омелько відкрив, і пропустив кота, а Дарину спитав: – Ну?!

– Ти можеш до мене прийти подивитись до крана на кухні, бо не працює.

– Викликай майстра і нехай дивиться.

Омелько провів і майже виштовхав Дар’ю за хвіртку.

З того часу над самотньою жінкою підсміювалися: “Омелько, відкрий!” – шепотіли їй услід, передражнюючи голосом.

Дарина ще три роки також дивилася на Омелько, шанобливо вітаючись, намагаючись заговорити при нагоді. Але у двері більше не стукала і не просила «Омелька, відчини». Потім зовсім від нього відстала, наче не помічаючи.

Коли Омелько овдовів, то в селі заговорили, що нарешті настав час Дарії.

Але на подив сільської «громадськості» Дарина поставилася до натяків байдуже. «А ти прийди до нього і постукай, – радили особливо цікаві, – чоловіків підштовхувати треба».

Дочка Петра та Клавдії, переживаючи, що батько один, теж стала натякати, щоб зійшовся з якоюсь доброю жінкою, щоб не одному старіти.

Омелько через рік і справді занудьгував, і захотілося йому бачити живу душу в домі. Він усе частіше намагався заговорити з Дар’єю, проводжаючи її поглядом. А потім зважився і навідався до неї в повній впевненості, що зараз усе й налагодиться. Але вийшов із дому жінки пригніченим, – вона йому відмовила.

– Ну як же так, – не розумів Омелько, – було діло, у двері до мене стукали, а як я овдовів, так відмовляєшся.

– А я давно відмовилася, – відповіла Дарина, коли ще Клавдія була жива.

Причин відмови Омелько так і не дізнався. А Дарина, яка майже двадцять років, прожила одна, заміж все ж таки вийшла і переїхала до чоловіка в місто, точніше сказати в передмістя, де був у нього невеликий будиночок і город.

Незабаром познайомився з розлученою жінкою й Омелько, і перевіз її до себе. Відмову Дарини він так і не зрозумів, бо багато років знав, що не байдужий він для неї. Ось тільки чомусь відмовила – так і залишилося для нього загадкою.