– …Поки син заробляв хороші гроші, утримував сім’ю, дружину безробітну, іпотеку платив – був, значить, потрібний! – засмучено міркує сімдесятирічна Ганна Миколаївна. – А як роботу втратив – стусаном під зад його! Отакі нині дружини. Заміж виходять, обіцяють бути поруч і в горі, і в радості, і у хворобі, і в здоров’ї… А потім з’ясовується, що якщо проблеми у людини – нікому вона не потрібна, крім матері!

Ганна Миколаївна дуже переживає про свого сина, Ігоря. Йому сорок шість років, і донедавна мати була впевнена, що життя сина цілком склалось. У Ігоря була чудова сім’я, дружина, двоє дітей-школярів. Квартиру купили, іпотеку виплатили. А місяць тому син приїхав до Ганни Миколаївни із сумкою. Як сніг на голову. Поживу, каже, у тебе, поки щось інше не придумаю. Причин не пояснює, розмовляє неохоче. Сумку кинув, ліг на диван обличчям до стіни й лежить.

– Я, звичайно, до Марини, невістки – мовляв, що у вас трапилося? А вона з таким знущанням – нічого нового, каже, не сталося! Все по-старому! В тому то й справа! Набридло мені, каже, поодинці утримувати сім’ю. Ігор нічого міняти не хоче, роботу не шукає, грошей у хату не приносить. Раніше хоч “сніданками” годував – обіцяв, що скоро все налагодиться. А тепер зовсім руки опустив…

– Зрозуміло… А скільки він без роботи?

– Близько двох років…

…Колись Ігор був бажаним нареченим. Цілеспрямований, честолюбний, з гарною освітою хлопець, на роботі був постійно – кар’єра у нього перла, як на дріжджах. Усі подруги заздрили Марині, його нареченій, потім дружині. Та журилася лише про одне – чоловік удома майже не бував, працював і вечорами, і у суботу.

Натомість Марина народила поспіль двох дітей і спокійно вирощувала їх до дев’яти років молодшого. Могла б сидіти вдома й надалі, але пішла працювати, щоб не нудьгувати. Роботу знайшла просту, нехитру, із зарплатою “чисто на шпильки”: фінансове питання у них особливо не стояло. Ігор цілком нормально забезпечував дружину та дітей: їли, одягалися, їздили відпочивати, навіть іпотеку платили.

На тому, щоби дружина вийшла працювати, Ігор зовсім не наполягав. Навпаки, пропонував їй залишатися вдома, займатися побутом. Але Марина все-таки вирішила виповзати із зони комфорту, і, як показали подальші події, дуже навіть не дарма.

“Біла смуга” в їхній родині раптово добігла кінця.

На роботі в Ігоря розпочалися проблеми. Якийсь час ще потріпавшись, компанія закрилася, і більшість співробітників, у тому числі і Ігор, опинилися на вулиці. Сталося це вже понад два роки тому. І з того часу Ігор так і сидить удома, не може знайти взагалі жодної роботи.

– То він шукає роботу, чи на дивані лежить просто так?

– Спочатку шукав дуже активно, просто землю рив носом! – зітхає Ганна Миколаївна. – Писав, дзвонив, їздив, зустрічався з кимось. Але безрезультатно. А як сорок п’ять стукнуло, то взагалі руки опустив… Каже, я вже старий, нікому такі не потрібні, скрізь розглядають кандидатів максимум до сорока. Мляво переглядає вакансії, щось кудись посилає, але толку немає…

Марині довелося змінити роботу з тією, яка “на шпильки”, на ту, яка допомагає більш-менш тримати на плаву чотирьох людей, засукати рукави і працювати, хапаючи підробітки. Марина йде з дому о восьмій ранку, приходить у кращому випадку о дев’ятій вечора, а то й того пізніше. Грошей постійно не вистачає, життя дорожчає, діти зростають. Добре ще, що якимось дивом Ігор іпотеку наважився виплатити, інакше зараз взагалі сіли б у калюжу.

І що далі, то більше Марину така ситуація не влаштовує.

– Ішов би хоч кимось! – Вимовляє свекрухи по телефону Марина. – Вантажником, двірником, газети розносити! Ну раз на нормальну роботу не беруть, треба ж щось робити!

– Це тільки сказати легко – вантажником! – зітхає Ганна Миколаївна. – Людина ніколи фізичною роботою не займалася, все життя в офісі сиділа. Потрібно, щоб він зараз пішов і вбився, чи що? Останнє здоров’я віддав? Та й потім, скільки він там, працюючи вантажником, отримає? Проблеми глобально це все одно не вирішить.

Ще й подруги підливають Марині олії у вогонь.

– Ну що, твій знайшов роботу нарешті? Як, досі ні? І що думаєш робити, далі терпітимеш? Ну–ну, зрозуміло, так, стара валіза без ручки: нести тяжко і кинути шкода… Я б таке не терпіла!

У результаті Марина подала на розлучення, Ігор тепер у мами, разом нажиту квартиру, мабуть, залишить синам рахунок аліментів.

Як вважаєте, якщо чоловік перестав приносити гроші в будинок – це привід зібрати його і виставити до мами?

Баласт нікому не потрібен? Не приносить користі – треба позбавлятися?

Адже він не хворий, не інвалід, отже, повинен працювати, приносити гроші на утримання себе та дітей?

Чи дружина в цьому випадку поводиться непорядно?

Адже колись жила на його утриманні – причому не рік і не два, а набагато більше.

Що думаєте?