Віра була пізньою дитиною, як і її мама, тому скільки себе пам’ятала, бабуся завжди була старою і носила вовняні кофти, що пахли нафталіном та ліками, говорила якось дивно й не до ладу. Жила бабуся у селі – електричкою їхати дві години від міста, тому бачилися вони нечасто. Коли батьки зі старшою сестрою їхали відвідати бабусю, вона всіма правдами та неправдами намагалася уникати таких поїздок. Але цього разу не тільки не вдалося викрутитися, але ще й було гірше, ніж зазвичай. Бабуся захворіла. Вона лежала вся не в собі й потребувала постійного догляду. Сусідка могла заходити до неї вранці та ввечері, але цього явно було замало. Був червень, школа у Віри вже закінчилася – вона перейшла до 8 класу. А ось старша сестра Аня навчалася в інституті, і в неї йшла сесія. Батьки працювали, тому залишався один варіант – Віра.

На вихідні мама привезла її до села, разом із сусідкою вони показали Вірі як треба доглядати бабусю: годувати, міняти пелюшки, розминати тіло, щоб не було пролежнів. У кімнаті пахло ще гірше ніж звичайно, і Віру відразу стало нудити. Вона з жахом зрозуміла, що їй доведеться жити три тижні, поки сестра не зможе її замінити. Хотіла сказати мамі, що вона не зможе, але побачила в її очах сльози й зрозуміла – не можна відмовлятися. Мама наступного дня поїхала, і почалося у Віри нове життя. Вранці приходила сусідка, давала бабусі ліки, приносила обід у каструлі. Вдень Віра дивилася телевізор, іноді перевіряючи бабусю, в обід годувала її та їла сама. Увечері сусідка знову приходила, мила бабусю та міняла білизну. Вірі обов’язково приносила гостинець – шоколадні цукерки, яблуко чи солодку булочку.

На третій день Вірі набридло дивитись телевізор, і вона почала вивчати будинок. Ходила по кімнатах, розглядала старовинні статуетки, подушки з вишитим малюнком, потьмянілі чорно-білі фотографії. У коморі, куди вона зайшла в останню чергу, її увагу привернула гарна бархатиста тканина, накинута на щось квадратне. Вона погладила тканину рукою – та була приємна на дотик. Раптом тканина сковзнула і під нею з’явилось дзеркало. Старовинне, в сріблястій оправі з різьбленим листям та квітами. Було в ньому щось чарівне. Віра принесла стілець із кухні й сіла навпроти дзеркала, розглядаючи у ньому своє зображення. Так і сиділа вона, поки не почула дивну музику – якась знайома мелодія, щось із класики, але що вона не могла згадати. Грали на піаніно, і Віра здивувалася – хто тут у селі може грати на піаніно? Пройшла в зал, щоб перевірити – може вона забула вимкнути телевізор? Але ні, телевізор було вимкнено. Вона повернулася до дзеркала і з подивом виявила – у ньому більше не відбивалася вона сама, а проглядалася кімната зі старовинним оздобленням. У кутку стояло піаніно і за ним сиділа дівчина у блакитній сукні. Це вона грала цю сумну мелодію.

Тут Віра зрозуміла, що вона, мабуть, заснула, поки сиділа на стільці, і це все просто сон. Вона одразу заспокоїлася, сіла назад на табурет і почала дивитись на дівчину. Та дограла, закрила кришку та встала. Підійшла до Віри, взяла стілець і сіла навпроти.

Дівчина видалася їй дуже знайомою. Де вона могла бачити цей маленький кирпатий носик, косу навколо голови? Поблизу сукня виявилася ще красивішою, по поличці йшов ряд золотистих гудзиків із зображенням лева. І тут дівчина заговорила.

– Не впізнаєш мене? – спитала вона. – Звичайно, я тепер стара і страшна, але ти не думай, я не завжди такою була. Колись я була така, – вона обвела себе рукою.

Віра чомусь одразу зрозуміла, хто це.

– Бабуся? – спитала вона.

– Вона, вона, мила. А що, не схожа? – розсміялася дівчина, і сміх її був немов дзвін дзвіночка – чистий і дзвінкий.

– Це що, чарівне дзеркало? – Запитала Віра. – Як у казці?

– Можна сказати й так, – погодилася дівчина-бабуся.

– А звідки воно у тебе?

– Ну, допоможеш мені подушку вишити, тоді й розповім.

– Вишити? – здивувалася Віра. – Я ж не вмію.

– А я тебе навчу, – пообіцяла та. – Іди візьми в комоді великий кошик, там все є.

Віра сходила в кімнату – і справді, там у комоді стояв кошик. Принесла її та сіла назад.

Дві години вони розбирали мудрості вишивання хрестиком, але тільки наприкінці Віри стали виходити більш-менш акуратно

– Ну все, настав час обідати, – повідомила їй дівчина-бабуся. Не встигла Віра озирнутися, як видіння в дзеркалі зникло. Вона слухняно пішла годувати бабусю і з цікавістю розглядала її обличчя.

“От дивно”, – подумала вона.

Три тижні пролетіли для неї непомітно. Щодня об 11 ранку вона йшла до дзеркала і приступала до свого уроку. А після обіду вона старанно мила бабусю, розмовляла з нею, розчісувала її довге сиве волосся і плела коси. Сусідка тільки дивувалась, і дуже хвалила Віру.

Коли подушка була закінчена, Віра вже й забула про обіцянку бабусі розповісти історію дзеркала. Але та не забула.

– Дякую, Вірочка, гарну роботу ти зробила. Я міцно спатиму на цій подушці. А тепер слухай про дзеркало. Це дзеркало – єдине, що в мене залишилося на згадку про мою сім’ю. Я була тоді як ти зараз – зовсім малою.

Прокинулася вона на підлозі. Лежала біля дзеркала, згорнувшись у клубочок. Поруч лежала вишита подушка. А в дзеркалі – лише її зображення.

Увечері приїхала мати. Сказала, що їй перенесли відпустку, і Віра зможе поїхати до табору, як було заплановано. Але Віра чомусь не зраділа.

Коли вона повернулася з табору, виявилось, що бабуся вже померла. Батьки вирішили не турбувати доньку, яка і так майже місяць своїх канікул присвятила тому, що доглядала стареньку. А Віра розплакалася і попросилася до бабусі до хати. Мама здивувалася, та привезла дочку. Будинок готували до продажу – він спорожнів, зникли запахи старості та ліків. Віра кинулася в комору – немає дзеркала.

– Мамо, – закричала вона. – А де дзеркало?

– Яке дзеркало? – Здивувалася мама.

– Ну таке, старовинне. Велике.

– Не знаю. Викинули напевно, – знизала вона плечима.

– Але ж як! Це ж сімейна реліквія! Єдине що залишилося на згадку про бабусину сім’ю.

І вона плутано розповіла матері всю історію.

– Ти ж знаєш, бабуся хворіла, чого тільки не здасться в її стані.

Віра подумала: а може й справді їй все лише наснилася. Вона збиралася виходити з комори, коли помітила щось блискуче в кутку. Нахилилася, підняла. це була частинка цього дзеркала. Дівчинка   зберігала його до кінця життя.