«Я їду», – різко сказала Віка і показала матері безіменний палець із кільцем, – «До чоловіка, в окрему квартиру. А коли він зі старості не стане, то житло мені дістанеться»

Вероніка останнім часом зовсім не знаходила спільної мови з дочкою. Вісімнадцятирічна Віка зовсім від рук відбилася, навіть у перехідному віці з нею таких проблем не було. Дівчинка завжди щось вимагала у матері. Так, сім’я у них була цілком звичайна, не бідна, про таких і кажуть середній клас. Батько – невеликий начальник у комерційній фірмі, мати – лікар у приватній клініці, та єдина улюблена донька. Квартира трикімнатна, дача, машина і таке інше. Віку завжди виховували у коханні, але суворості. І, начебто, все було добре. Але кілька місяців тому дівчина раптом почала тероризувати батьків наполегливими проханнями купити їй квартиру. Нехай хоч студію, але окреме житло. Наводила як приклад однокурсниць, яким батьки вже зробили такий дорогий подарунок на повноліття.

Грошей на додаткову квартиру сім’я не мала. Іпотеку брати батьки не захотіли, а Віці поки що її й виплачувати нема з чого, стипендія в інституті зовсім маленька. Чоловік Вероніки взагалі самоусунувся, звинувативши дружину в тому, що та надто розпестила дочку. І нагадавши, що вони після весілля загалом жили з його батьками кілька років. У скандалах і лайки минуло кілька тижнів, і дочка раптом несподівано заспокоїлася. Вероніка зраділа навіть, подумавши, що Віка нарешті змирилась. І навіть вмовила чоловіка почати відкладати гроші на невелику квартиру для доньки.

Якось увечері, прийшовши з роботи, Вероніка застала доньку, яка збирала валізу. “Що трапилося?” – Запитала вона Віку. «Я їду», – різко сказала Віка і показала матері безіменний палець із кільцем, – «До чоловіка, в окрему квартиру. А коли він зі старості не стане, то житло мені дістанеться». Виявилось, що дівчина у своїх бажаннях пішла дуже далеко. Познайомилася з вісімдесятирічним самотнім старим, що живе в центрі міста в трійку в старому будинку, і вискочила за нього заміж. Віка сподівалася, що він проживе не надто довго, а їй потім дістанеться розкішна квартира в центрі. З батьками спілкуватися перестала, хоча мати збожеволіла і дзвонила їй кілька місяців.

Минуло п’ять років. У неділю, коли Вероніка із чоловіком снідали на кухні, у двері несподівано зателефонували. Жінка відчинила двері й схопилася за серце. Перед нею стояла Віка з двома валізами, втомлена, поникла і навіть постаріла якась. “Привіт мамо!” – Сказала вона, – «Можна зайти?». Виявилося, що після смерті старого раптом знайшовся заповіт, складений на його доньку від першого шлюбу, яка давно жила в іншому місті. З батьком вона давно не спілкувалася, не вибачивши йому те що він пішов із сім’ї. Але чоловік вважав єдиним вірним залишити квартиру саме їй, а не молодій дружині. Віка і не знала про наявність дочки у її чоловіка. Довелося знову повернутися до батьківського будинку. Вона сіла в передпокої і розплакалася. «Ну де ж моя квартира?», – плакала вона, – «Стільки довелося винести, перетерпіти, а все одно нічого не дісталося».

Її батько зітхнув, сходив у кімнату та повернувся з якимись ключами. «От твоя квартира», – стомлено сказав він, – «Забирай, ми пару років тому все-таки накопичили та купили її. Тільки там поки що квартиранти живуть. Я й не вірив, що ти повернешся, а твоя мати вірила». “Дякую мамо!” – вдячно подивилася Віка на матір. І для матері цей погляд був дорожчим за всі скарби на світі.