В одному із сусідських будинків, попри який я щодня їжджу велосипедом на роботу, у підвалі живуть коти. Там їх підгодовують, навіть поставили пластикові мисочки. Часто спостерігаю, як вони відпочивають, а маленькі граються, на газоні поряд. Сьогодні зранку, коли я проїжджав, мені назустріч бігло кошеня.

Ще підліток – лапи довгі та тонкі, безглуздий вигляд, покусане вухо. Такий от дворовий бешкетник. Біжить прямо до мене і бадьоро так:

– Мяу! Мяу!

Слів не розібрати, але за інтонацією абсолютно чітко читається:

– Дядьку, а, дядьку! А ходімо зі мною.

– Привіт. Тобі чого? – питаю.

– Пішли, зараз покажу.

Розвертається, біжить попереду мене, показує дорогу, іноді озирається:

– Давай, давай, тут недалеко.

Біля своєї квадратної нори зупиняється і лапою (!) Показує вгору:

– Ось дивись. Дістань мені, а?

Дивлюся, а на цегельному виступі стіни в метрі від асфальту лежить кілька. Одна. Хтось, схоже, з вікна зверху кинув жменю – інше вже з’їдено, а ця от недолетіла, застрягла.

– Не питання, – кажу, – тримай.

Знімаю кільку, кидаю в миску. Малий тут же починає їсти. Простягаю руку, щоб погладити, він відсторонюється:

– Ні, руками не треба. Не люблю.

– Ну, бувай тоді.

Сідаю на велосипед, рушаю, і вже за спиною чую коротке:

– Мяу!

– Немає за що.