Бабуся зайшла додому і побачила, що на ліжечку плаче Ваня. Вона підійшла і сіла біля нього, тихенько запитавши:

-Ванечка, чому ти плачеш?

-Бабуся, будь ласка, не віддавайте мене в дитячий будинок, я буду хорошим і буду Вам з дідусем допомагати.

Іванко був довгоочікуваною дитиною, він пам’ятає як батьки завжди були дружні, вони разом ходили в цирк і парк, а мама з татом завжди були поруч, тоді був найкращий час для Ванечки.

А коли Ванечці виповнилося 4 рочки, його все пізніше стали забирати з дитячого садка, але вже не разом, як завжди, а нарізно. Вдома все частіше став літати посуд і були чутні крики батьків. А потім тато просто зібрав речі і пішов.

Мама залишилася одна, вона сказала синові, що йому не багато доведеться пожити у бабусі, поки вона не влаштується на хорошу роботу, тому що грошей на житло у неї не було.

З 4 років він став жити у бабусі, спочатку батьки приїжджали щотижня в гості, правда ніколи не зустрічалися разом. З кожним місяцем приїзди були рідше і рідше.

Мама знову вийшла заміж, новий чоловік не захотів приймати Ваню, йому чужий син не був потрібен. Батько теж не горів бажанням забрати його до себе, він теж зустрів даму серця, у якої була уже своя дитина.

Мама з татом зовсім перестали приїжджати до сина в гості, обмежилися лише дзвінками і передачею подарунків і то не завжди.

Бабусю міцно обняла Ваню і сказала «ми ніколи тебе з дідусем не кинемо», Ваня міцно притиснувся і заснув. Йому снилися батьки, як вони всі разом гуляють в парку.