За освітою я вчитель німецької мови та спочатку працювала за професією, але потім вивчення іноземної мови в школах змінили на англійську і я залишилася без роботи. Деякий час я ще перебивалася репетиторством, але потім здалася і пішла працювати на завод.

Містечко у нас маленьке і особливого вибору роботи немає. Тому останні десять років я ходила на нецікаву роботу і як порятунку чекала виходу на пенсію. І ось цей момент настав: в наступному місяці я виходжу на заслужений відпочинок і нарешті зможу сидіти вдома і займатися своїми справами. Але не тільки у мене, виявляється, були плани на мій заслужений відпочинок. Минулого тижня в гості приїжджав син зі своєю дружиною і дитиною.

Так вони вже запланували поїздку до Туреччини і хочуть, щоб я няньчила їх трирічного сина, поки вони будуть ніжитися під жарким сонечком. За фактом, звичайно, це мій онук і я як бабуся могла б з ним і посидіти. Але я абсолютно не звикла проводити час з маленькими дітьми і це дуже складно для мене. Та й взагалі, по-моєму, це нахабство.

Я так чекала свого виходу на пенсію, щоб нарешті відпочити, приділити час собі і своїм бажанням. А діти зовсім не думають про мене, їм лише б спихнути на когось свої проблеми, а самі відпочивати будуть собі на втіху. Коли мій син був маленьким, мені ніхто не допомагав з ним. Чоловік був днями на роботі, а я одна крутилася з дитиною. Про те, щоб батьки посиділи пару годин з онуком, і мови не могло бути. Ми батьки, а значить і син всюди з нами. Звідки у мого сина такі поняття, що можна спихнути онука мені на цілий тиждень, розуму не прикладу.

Ймовірно це невістка його надоумила. Її батьки майже на кожних вихідних сидять з онуком, ніби у того немає рідних мами і тата. Так вона вирішила, що і я буду у них на побігеньках, ще й синові це вселила. Коли я відмовила їм, то син мало не з криками почав звинувачувати мене в тому, що я погана бабуся.

Чому я замість заслуженого відпочинку повинна сидіти з їхньою дитиною? Я думала вже над тим, що в Туреччину кожен день не літають і разочок можна було б і допомогти дітям. А раптом вони потім вирішать, що це в порядку речей і вся моя старість пройде в догляді за онуком? Не так я собі уявляла пенсію. Я думала, що нарешті-то зможу і сама кудись поїхати відпочити, а якщо вже і залишуся вдома, то точно зможу спати вдосталь і байдикувати. А з онуком то погуляй, то пограйся, то кашку звари. Муки одні, як згадаю сина в дитинстві, так здригаюся.

Загалом, я не знаю, як вийти з цієї ситуації. І поганою бути не хочеться, і як допомогти, щоб це не ввійшло у дітей в звичку – не знаю. Син уже ніби як образився на мене, а мені лаятися не хочеться. Хочеться спокійної, тихої старості. Може все ж разок погодитися?