Чоловік кинув мене 10 років тому заради молодої жінки, а тепер повернувся старим та хворим. Не знаю, чи варто його пробачати

10 років тому я пережила страшний час. Ні, ніхто не загинув і я не позбулася всього, що маю. Просто від мене пішов чоловік. Від інших теж йшли чоловіки, я знаю, що таке трапляється і досить часто. Але! Це не могло трапитися з нами. Ми були ідеальною парою.

Познайомилися у ВНЗ на студентській дискотеці. Все як у інших – одружилися, я залишилася в цьому місті, яке дуже полюбила. Влаштувалася педіатром в дитячу лікарню і зараз завідую цілим відділенням. Чоловік з друзями ремонтував машини в гаражі, а потім відкрив невелику автомайстерню.

Жили добре, завжди радилися. Смішно згадувати, але одного разу збирали на меблі, а потім взяли спонтанне рішення витратити все на відпустку біля моря. Повернулися щасливі. Чоловік не дозволяв мені тягати важкі сумки – беріг мене. А я, як би не втомлювалася на роботі, – завжди зустрічала коханого гарячою вечерею і не лягала спати, поки він не повернеться. Навіть дочка завжди над нами жартувала, але створила таку ж дружну сім’ю і виїхала за чоловіком-військовим.

Нам було трохи за 50. Ось тоді і сталося щось незрозуміле і страшне. Він пішов. Написав довгий плутаний лист, в якому більше просив вибачення, а не пояснював. Чоловік все залишив мені, взяв найнеобхідніше. Він оселився у молодої, 27-річної модної і красивої хохотушки. Я не знала її особисто, але колеги обговорювали моє горе років зо два. До мене періодично доходили новини: бачили їх в торговому центрі, вона така красива, що всі мужики оберталися, у нього нова машина. Матеріальні цінності мене не цікавили, до речі, він періодично надсилав великі суми грошей, які я не приймала. Він став відправляти їх дочці.

Сказати, що я жила – нічого не сказати. На людях кріпилася, жартувала, вигадувала якісь казки, що втомилися один від одного. А вдома на самоті вила від відчаю, нерозуміння, за що мене так зрадили.

Ось пройшло вже 10 років, я навчилася жити на автоматі: робота-дім. І ось він повернувся, я не впізнала – так він постарів, навіть шкода стало. Просто прийшов побачити мене, навіть в квартиру не пройшов. Потім знову і знову. А сьогодні дізналася про його важкий діагноз і я перша, кому він відкрився. Він хоче повернутися, він такий рідний, яким був раніше. Я скоро збожеволію, плачу від жалю до нього, до себе, я не знаю, як бути. Подруг у мене немає, та й не хочеться виставляти напоказ своє життя. Він не квапить, а я змучилася, як бути?