Ми з чоловіком знайомі ще зі школи. У старших класах почали зустрічатися. Провчилися разом в одному університеті. Після його закінчення одружилися і прожили вже майже десять років. Наші друзі та близькі завжди говорили, що ми доповнюємо один одного до цілого, що разом виглядаємо дуже гармонійно і єдино.

Через місяць у нас десята річниця весілля. Нехай це і невеликий термін для шлюбу, але для мене кожна річниця нашого спільного життя – це свято і подія. Я завжди намагалася влаштувати для нас в цей день щось незвичайне і пам’ятне.

Ось і цього разу вирішила зробити коханому чоловікові подарунок. Замовила найкращий ресторан, в якому ми часто вечеряємо разом. У ньому така затишна атмосфера, що забуваєш про всі проблеми і труднощі. Весь час, поки ти знаходишся в цьому ресторані, хочеться тільки одного: щоб вечір ніколи не закінчувався. У ньому грає жива музика, яка наповнює зал спокоєм і любов’ю.

Я давно хотіла провести в цьому ресторані подібний захід. Думаю, що десята річниця варто того, щоб витратити на неї таку суму. Гроші я відкладала, тому на сімейному бюджеті це ніяк не відіб’ється. Загалом, я все продумала заздалегідь.

Друзів і рідних я письмово запросила на наше торжество. Підібрала листівки, які ми робили і на наше весілля. Для мене це дуже значуща подія, тому її організації я присвятила багато часу.

І ось тепер, коли всі приготування практично закінчені, я дізнаюся, що це потрібно було тільки мені. Мій чоловік, як виявилося, зовсім не зацікавлений в нашому святі. А точніше, воно йому взагалі не потрібне. Мені вчора повідомили, що скоро я залишуся одна.

Прийшовши ввечері додому з великим запізненням, мій коханий чоловік поставив мене перед фактом, що він подав на розлучення і йде до іншої жінки. Я не відразу зрозуміла сенс всього сказаного. Після його слів я деякий час просиділа без руху, намагаючись знайти вихід з того туману, який так раптово навалився на мене.

Коли я прокинулася, то зрозуміла, що чоловік збирає свої речі. Він настільки впевнено себе поводив, що у мене не вистачило сміливості щось йому заперечити. В голові стукало і пливло. Руки і ноги були як не мої. Думки стадом носилися в голові, все більше заплутуючи мене.

Я змогла поставити тільки одне питання. Як давно це у нього? Його відповідь шокувала мене. Цей зв’язок триває вже другий рік! Це був контрольний постріл у голову. Після цього у мене більше не залишилося сил на опір. Я просто присіла на дальній табурет на кухні і намагалася не заважати цим зборам.

Я не помітила, як минула ніч. Перші промені сонця я зустріла так і сидячи на тому стільчику. Легше не стало. Був вихідний день, а я і з місця зрушити не можу. Не можу уявити, як далі жити без нього? Як жити без нас?