Можливо, вам моя історія здасться не більше ніж ниттям старої жінки, проте нехай так, адже мені зовсім ні з ким поговорити. Зараз я перебуваю досить в похилому віці, при цьому недавно ще й дізналася про зовсім невтішний діагноз. І тепер з висоти, так би мовити, прожитих років дивлюся на своє життя і зовсім не розумію, де допустила помилку.

Напевно, все почалося в той момент, коли мене покинув чоловік. В один жахливий день він просто сказав, що покохав іншу і, залишивши мене з двома дітьми, поїхав в інше місто. Перемагаючи біль від розчарування в коханому, я стала працювати, немов папа Карло, адже однією утримувати двох дітей мені було дуже складно. А колишній чоловік і не думав допомагати, ніби нас в його житті ніколи і не було. Вже зараз я розумію, що тоді моїм дітям швидше потрібна була моя увага і присутність, ніж гроші. Але я намагалася з усіх сил, щоб у нашій сім’ї все було.

Потім діти виросли, у кожного свої турботи. Я вже вісім років як вийшла на пенсію, і плоди моїх праць дозволяють вести безбідне життя, заощадження у мене досить немаленькі. Але, не дивлячись на те, що я на пенсії і можу проводити вдосталь часу зі своїми дітьми, відчуваю я себе самотньою. В гості діти мене не кличуть, а самі приїжджають тільки на Новий Рік. І це при тому, що живемо ми в одному місті.

Зовсім недавно під час чергового кризу я опинилася в лікарні. Прогнози лікарів були невтішні. І ось тоді зібралися всі діти, і навіть племінники. Сусідки по палаті з заздрістю зазначали, які у мене добрі і дбайливі родичі. А я ж зрозуміла, що вся справа в тому, що запахло грішми. Заповідати мені є що, крім заощаджень є трикімнатна квартира і дача в передмісті.

Як тільки я повідомила дітям, що мені залишилося недовго, так відразу ж з їхнього боку посипалися візити один за іншим, постійні дзвінки з турботливими питаннями і нескінченні запрошення в гості. Решта родичів, до речі, від них не відстають. За часів моїх звичайних нездужань такої активності не спостерігалося.

У низці довгих роздумів мою голову починають відвідувати думки про те, щоб заповідати свої статки якому-небудь дитячому будинку, нехай у малюків, позбавлених батьківської ласки буде хоча б шанс на нормальне існування. Але з іншого боку всі кошти я заробляла в першу чергу заради своїх дітей, на вівтар їх блага я поклала своє здоров’я і позбулася права на особисте життя.

Я намагаюся знайти спокій для своєї душі хоча б в кінці свого життя, виговоритися, і мені вже стало куди легше. Я, звичайно, не збираюся помирати в цю ж секунду, але краще підготуватися. Тільки ось як мені бути зі своїми дітьми я все одно не знаю. Може  мені хто-небудь підкаже, як краще вчинити?