25 років тому мама вирішила, що бабусина квартира сестрі потрібніша…

У мене є молодша сестра, 5 років різниці у нас віці. Мама народила нас від різних батьків: мене від «гада» (як вона говорила, тому, що він її відразу ж кинув), а сестру від коханого чоловіка, який був одружений і все одно він хороший. Може бути тому і ставлення до нас з сестрою було різне: я як Попелюшка завжди, а сестра як принцеса. А ще у нас була бабуся, яка жила окремо – в шикарній двокімнатній квартирі з високими стелями. За радянських часів бабуся з дідусем займали великі пости їм і дали таку квартиру, причому в центрі нашого обласного міста.

На початку 90-х років я вийшла заміж за військового офіцера і з ним поїхала в далекий гарнізон: треба ж йому було десь кар’єру будувати, батьківщина покликала, так би мовити! Сестра мені тоді страшенно позаздрила – треба ж: за офіцера! У гарнізоні нам відразу дали квартиру, службову однокімнатну, якщо народжу, то обіцяли дати двушку. Тільки облаштувалися, почали жити, я пішла працювати, як приходить повідомлення, що бабуся померла, відписавши весь спадок мамі. Беру відпустку на тиждень, їду додому. Відправили бабусю в останню путь, стали сімейні справи розбирати, та мама мені і каже: «Ось ти, доню, щаслива: чоловік у тебе красень офіцер, квартира своя є, а сестрі тільки починати своє життя, нехай бабусина квартира їй залишиться, я на неї перепишу, не ображайся! ».

Як так? Знову я в опалі? Мама обіцяла потім мені свою квартиру переписати, але це ж земля і небо! У нас околиця, а там центр! Тим більше мама молода ще була, півстоліття не виповнилося, що мені її відходу на той світ чекати? Забігаючи вперед, хочу розповісти, що потім мама вийшла заміж за молодого афериста, у неї був інфаркт, який вона не перенесла, а вся її квартира дісталася цьому чоловікові, мені і сестрі – дуля і нічого не довести. Час був такий, хоча і зараз не легше. Але тоді мені було прикро за бабусину квартиру. Мало що – я можу розлучитися, бути з дитиною на руках, куди я піду? Та й квартира там у мене службова.

Їдучи, я намагалася достукатися до сестри. Але вона, як сволота, тільки єхидно хихотіла і говорила, що не всім так щастить – стати дружиною офіцера. Мені треба було їхати, до речі, по приїзду додому я дізналася, що перебуваю на другому місяці вагітності, вона проходила важко через нервування, я лежала на збереженні майже весь термін. За цей час сестра стала повноправною спадкоємицею бабусиної квартири і ділитися не збиралася. Мати писала мені листи, ніби нічого не сталося, а я їй не відповідала. Вона дзвонила по міжміському телефону (тоді мобільних ще не було), відповідав мій чоловік, я не хотіла розмовляти. Тільки сказала їй один раз коротке: «Вітаю!», Коли вона вийшла заміж.

В самому кінці 90-х мами не стало. Якщо чесно, я нічого не відчувала – ні гіркоти, ні радості. Я навіть на похорон не поїхала, по-перше – повинна була ось-ось народити другу дитину, а по-друге, не хотіла навіть бачити сестру! За цей час ми з нею жодного разу не зізвонились, а про маму мені повідомила сусідка. Ми з сусідкою ще потім кілька років спілкувалися, вона розповідала, що сестра так і живе в тій квартирі, веде розгульне життя, постійно змінює співмешканців, заміж не вийшла, зате народила від одруженого(мабуть гени позначаються). Потім з сусідкою зв’язок було втрачено, на зміну прийшов інтернет, а там вже всі друзі і знайомі, як на долоні.

Сестра боязко подавала мені заявки в друзі на багатьох соціальних мережах, але я не прийняла і в чорний список її занесла. Зате від знайомих дізналася, що для чогось вона продала ту бабусину квартиру, з’їхала в двушку простіше і у віддалений район, мабуть з грошима туго стало. Заміжня так і не була, дочку ростить, хоч досі водить в будинок всяких чоловіків, мабуть сподівається на диво, що хтось з нею одружиться. А мені здається – це бумеранг їй за жадібність і заздрість на рахунок офіцера (до речі, до цих пір з ним і живу, діти виросли). Не знаю чому, але час не лікує, я до сих пір чую в вухах її єхидний смішок, коли вона дізналася що стане спадкоємицею, а я – ні. Начебто серце іноді і підказує, що треба вже відпустити цю ситуацію і пробачити сестру, але розум вимагає: «Ні, не дружи з цієї гадиною, навіть якщо 25 років минуло!». Правильно ж?!