«Наша сім’я особливо ніколи не відрізнялася добротою і дружбою, але що мої батьки до такої міри цинічні, я й подумати не могла.

З дитинства я не була улюбленою дитиною, та й ніхто з нас трьох не отримав цей ранг.

Ми з малих років батрачили з ранку до ночі то на городі, то в сараї, то у дворі, друзів майже не було.

Як тільки стукнуло вісімнадцять, батько відкрив ворота, ткнув пальцем в сторону дороги і вимовив:

– Повнолітня, сама себе повинна забезпечувати.

Дали мені велику сумку і наказали збирати речі. Мати нишком сунула мені в кишеню двісті гривень, щоб якось перший час змогла прожити.

Поїхала я в місто, вступити кудись не було можливості, хто мене там забезпечувати буде, влаштувалася в кафе посудомийкою. Зняла у незнайомої бабусі кімнату.

Тоді і зловила себе на думці, що чужі люди краще часом, ніж свої.

Там же з майбутнім чоловіком познайомилася, він теж сам сільський виявився, стали разом жити.

Тоді я і пішла вчитися на пекаря, щоб хоч якась освіта була, не все ж тарілки мити.

На батьків була в образі, тому як ні від кого зі знайомих не чула, щоб дитину після 18 років на вулицю виставляли.

Не спілкувалася пару років, мати відвідувала мене зрідка, щоб батько не знав, так як він образився на мене, що я йому подарунки не дарую на свята. А де і на які гроші мені їх брати?

З роками, коли свої діти з’явилися, образа помаленьку стала вщухати. Та й чоловік мій теж став наполягати на тому, що пора пробачити минуле.

На мій день народження вирішила я покликати батьків до себе в гості. На подив, приїхали з подарунками.

Посиділи добре за столом, батько від онуків не відходив, я вже було вирішила, що він змінився.

Ближче до вечора став батько кликати нас до себе в гості прямо зараз, з ними поїхати.

Я давно не була в рідному домі, погодилася, дітей взяла з собою. Виїхали ми з міста, тут батько і каже:

– Треба заправитися заїхати. Шурка (мене Олександра звуть), давай грошей на бензин.

Я від його слів кілька оніміла. Грошей з собою не брала, та й не збиралася їхати, адже сам же батько і покликав в гості.

– У мене немає, – розгублено промовила я.

– Немає грошей, чеши пішки, – байдуже вимовив батько. – Тобі вже не десять років, повнолітня, раз дітей наплодили. Думаєш, через них тебе на халяву повезу?

Я кулею вискочила з машини разом з дітьми і стала дзвонити чоловікові, щоб він нас забрав.

Батько ж, ніби ні в чому не бувало, поїхав разом з матір’ю, залишивши мене на дорозі.

Після цього спілкуватися з батьками взагалі перехотілося. Хоча батько ввечері зателефонував, як ні в чому не бувало і запитав, чи не хочемо ми в гості приїхати, але вже на своїй машині.

Як думаєте, захотіла я після цього їх відвідувати, коли вони мене з дітьми з машини вигнали? »