Жили-були дід та баба. Все життя прожили дружно, а до старості накопичилося у них багато претензій один до одного, стали вони кожен день сперечатися на рівному місці. Він їй слово – вона два, він їй п’ять – вона десять. Такий холодок протягнувся між ними, що хоч з дому тікай.

Одного разу сусідка почула їх лайку і каже:
– Люба, чи не набридло тобі лаятись зі старим своїм? Сходи-но ти до знахарки, що на кінці села живе, вона тобі на водичку нашепче, авось допоможе і дружно житимете.

«А чого б і не сходити », – помислила стара.

Прийшла до знахарки, поскаржилася, що з чоловіком у них одні сварки та суперечки і сил вже немає з ним разом жити. Попросила допомоги.

Бабка разом все зрозуміла, шусть в будинок і виносить відерце води, нашептала щось на водичку, відлила в банку і віддала гості. Каже:

– Коль почнеться сварка, ти хлебни водички цієї, але ковтати її не варто. Тримай в роті, поки твій благовірний не вгамується. Тоді все гаразд буде!

Взяла баба банку з «заговореної» водою і пішла до дому. Тільки ступила за поріг, вмить старий за старе – нарікати почав:
– Ай ти, стара, куди поділася, корову-то давно вже доїти треба, а ти все по гостях ходиш, окаянна!

Вхопила бабка водиці чарівної і тримає в роті, як знахарка веліла. Старий чує, що бабка йому нічого не відповідає, так вщух відразу.

Пораділа бабуся: «І правда, видно, водичка-то чарівна!» Прибрала посудину в шафу, а сама пішла корову доїти, та оступилася і загриміла залізними відрами на весь двір.

Почув це старий:
– Ех, нерозторопна, зовсім не дивишся під ноги, про що тільки голова твоя сива думає …

Хотіла було стара йому відповісти, як згадала наказ знахарки не відповідати на лайку, а лише водицю чарівну в роті потримати. Набрала вона повний рот води і чекає, що буде.

А дід чує, що бабка ні словечка йому супротивного не говорить, здивувався так … замовк.

З тих пір зажили вони як в молодості. Тільки дід шуміти починає, бабка заговорену водицю в рот – і немає скандалу! Не інакше, як чудо!