Вночі перед під’їздом на асфальті з’явився напис «Зайка, я люблю тебе!». Білою емалевою фарбою поверх недбалості праць двірника. Всі шістдесят жінок під’їзду зайкового віку (від десяти до 60 років) в цей ранок виглядали загадковіше чорних дір космосу. По обличчю кожної читалася абсолютна впевненість, що послання адресоване саме їй.

– Як це зворушливо, – розчулилася одна з жінок. – Справжній чоловік і романтик зростає. Я-то думала так зараз не доглядають.
– І не кажіть, – підхопила інша. – І тільки одна єдина знає, що це написано тільки для неї.
– Вже вона-то точно знає! – залилася рум’янцем перша. – Але не розповість нікому.
– Це моїй Машці писали, – зауважив мигцем батько однієї з гіпотетичних зайчиків.
– Ну ну. Помилок-то немає! – заперечили жінки. – Кома, де належить, і «тебе» через Е, а не через И.
– Ну так і почерк рівний, – заперечив вражений батько. – Не сліпа людина мабуть писала. Так що і не вам, ймовірно.

Так, слово за слово, розгорівся конфлікт статей, поколінь і соціальних верств. З мордобоєм, матом і розірваними бусиками. Приїхавший наряд міліції помилувався з півгодини на побоїще зайчиків під’їзду і тільки потім розтягнув усіх.

З ранку напис змінилася. Хтось уточнив дані і тепер напис був більш конкретний – «Зайка з 6-го поверху, я люблю тебе». Зайчики з інших поверхів відчули себе до крайності ображеними в найкращих почуттях.

– Це ж треба такою сволотою бути, – повідомила екс-зайка років сорока з п’ятого поверху. – Розмальовувати-то – воно розуму багато не треба. Подарував би квітів, чи що.
– І не кажіть, – підтримала ще одна розвінчана, з роздряпаним ще вчора в ім’я романтики, обличчям. – Взяв би, та розмітку намалював замість цих каракулей. Раз вже фарби багато.

Зайчики з шостого поверху зверхньо поглядали на всіх і мрійливо дивилися вглиб себе. Цю мрійливу задуму не оцінив чоловік однієї з зайчиків. Він хотів було нарікати дружині на негідну поведінку, але захопився і покопав бідну жінку задля більшого задоволення всіх інших зайчиків під’їзду.

На наступний день напис зафарбували і на білому тлі чорною фарбою з’явилося «Мільпардон, помилка. З п’ятого поверху зайка-то! Люблю тебе”.

З шостої ранку почали підтягуватися глядачі з сусідніх під’їздів. І не дарма. Рівно о сьомій, біля під’їзду, марно ображена жінка з шостого поверху надавала ляпасів своєму нестриманому чоловікові за те, що він козел ревнивий. Чоловік винувато сопів і з ненавистю поглядав на літери на асфальті. Жінці аплодували всі інші жінки двору, вкладаючи всі свої образи на супутників життя в овації. Чоловіки співчували обличчям і жестами, але сказати щось вголос не наважувалися.

– Бач, як під монастир підвів всіх, – зітхнув якийсь чоловік років п’ятдесяти. – Ні, щоб по секрету на вушко сказати коханці своїй. Так ні – треба народ баламутити.
– А ти своїй на вушко кожен день говори – вона і не збаламутиться, – парирувала сусідка.
– А мені, припустимо, ніхто не говорить нічого вже років двадцять п’ять – і нічого. Не помер поки, – винувато пробурмотів мужик.
– Ото ж бо й воно, – похитала головою жінка і повернулася до видовища.
– На п’ятому-то незаміжніх жінок немає! – раптом вигукнув один з чоловіків.
– А що ж, в заміжню закохатися не можна вже нікому? – розлютилися жінки п’ятого поверху. – Пикою не вийшли, чи що? Що ти мовчиш, а? Твою дружину потворою обзивають, а ти? Так і будеш стояти?

Приїхавший наряд поліції викликав підмогу і вже трьома екіпажами вони реготали і ставили ставки. Після всього розняли забіяк і оформили двадцять три адміністративних порушення за бійку.

Вранці на асфальті красувалося «А чого всі ці курки щоки дмуть-то? Зайка-то мій – чоловік з п’ятого поверху. Люблю тебе, зайка! » Управдом прочитав це все, ахнув, відразу викликав поліцію і чотири екіпажі «Швидкої допомоги».

– Навіщо вам чотири? – допитувалася диспетчер. – Чого у вас відбувається щось там?
– У нас на п’ятому чотири зайчика живуть! – незграбно пояснював управдом. – І всі одружені. Так що покваптеся – постраждалі ось-ось будуть.

– Ах ти кобеліно! – завили на п’ятому поверсі і пролунав шум побутової сварки з рукоприкладством і псуванням майна.
– Алло! – закричали всі жителі під’їзду з двору. – Нечесно так. Спускайтеся вниз – щоб усі бачили.
– Зараз, – вийшла на балкон п’ятого поверху жінка в бігудях. – Швидкій там не загороджуйте дорогу.

Санітари пронесли двох постраждалих. Ще один зайка вийшов сам, гордо оглянув присутніх, пригладив різко посивіле волосся, проводив заплилим оком обидві карети «Швидкої допомоги» і сказав:

– Слабаки! Ганчірки!

Після чого посміхнувся беззубим ротом і втратив свідомість.

– Е-е, громадяни … – захвилювався натовп. – А де четвертий-то? Може треба йому на допомогу йти? Може двері вибити і відняти непритомного у цієї фурії?
– Що за збори тут? – вийшов останній з зайчиків з під’їзду. – Робити вам всім нічого?

Натовп ахнула – чоловік був чисто поголений, причесаний, одягнений в свіжу сорочку і взагалі – чудовий, як залежаний в загсі наречений.

За чоловіком вийшла його дружина, поправила демонстративно чоловікові зачіску і сліпуче посміхнулася сусідам.

– Віро, ти чого? Байдужа якась? – ахнули жінки.
– Чого це? – здивувалася Вєрка. – Це ж я писала. Своєму. Люблю його – ось і дай, думаю, напишу. А не можна хіба?
– Ось ти скажи – ти нормальна? !! – заверещали сусіди.
– Нормальна, начебто, – знизала плечима Вєрка. – А ви?