Про вибагливого в їжі сина і винахідливого батька

Це було рідко. Ну, щоб мене залишали одного вдома та ще й з дітьми. Значить мало запам’ятатися. І запам’яталося. Оточуючим надовго, синові на все життя.

Дружина, яку несподівано забрала «швидка», дивилася на сина приречено з пронизливим ​​жалем. Я, пообіцявши, що «за дитиною сам пригляну», увігнав її в ще більший жах. З сином взагалі проблем було небагато, він ріс жвавим, слухняним і здоровим, але дуже худим. Таким худим, що сам по собі служив німим докором мамі.

Якщо чесно, то проблема з ним була взагалі тільки одна – нагодувати. У цій справі син був справжній деспот, кров пив здоровими ложками по п’ять разів на дню. Для мами це був щоденний багатогодинний і практично безперервний ритуал: приготування свіженького, вмовляння поїсти, годування, довго-нудне ретельне пережовування, відкривання рота для перевірки проковтування. Добре, якщо виходило з другого разу.

До їжі він ставився дуже прискіпливо, страва повинна бути свіжоприготовлена, строго потрібної температури, будь-який овоч або зелень доводилося ретельно маскувати. Про те, що син нагодований, дружина говорила з гордістю приблизно такою, як доповідали наші командири про бойові звитяги.

Коли ми залишилися одні, я відразу вирішив виконати обіцяне і, для очищення совісті, нагодувати сина. Майстром по частині готування я був не дуже, але розум і вища освіта підказали методологію вирішення проблеми. Для початку простудіював розділ «Каші» в книзі «Про смачну і здорову їжу». Практично відразу на кухні були виявлені стратегічні запаси манки і справа закипіла. Точніше в здоровенній каструлі закипіла злегка підсолена вода. Далі строго за рецептом треба сипати потроху крупу, одночасно ретельно перемішуючи.

Виникла невелика накладка. Одночасно тримати двох кілограмовий кульок манки в одній руці і перемішувати ложкою в каструлі інший було не дуже зручно. Тому я сипнув двома руками манку, а потім швидко постарався це все перемішати. Чомусь у мене почала крутитися на конфорці каструля. Тоді я схопив каструлю і почав перемішувати кашу, як перемішують пісок з цементом, готуючи бетон. Вийшло густовато, тому по тій же бетонній аналогії вирішив плеснути трохи водички.

Вода, природно, була холодною, і мені довго довелося чекати, поки каша почне кипіти. Вона, зараза, не думаючи пузиритися, встигла два рази пригоріти, а я встиг три рази обпекти руку. З

рештою я таки домігся свого – у мене була готова їжа для сина. Смаку вона не мала, практично, ніякого, але я був щиро переконаний, що «смачна» і «здорова» – це про дві різні страви і, вибираючи між ними, у мене сумнівів не було, за яку проголосувати, раз на кону здоров’я дитини .

Свою порцію я скривився, але з’їв чесно. Син тільки глянув на тарілку, де безформним шматком бетону, диміла місцями Пригоріла каша, і сказав:

– Не хочуууу.

– Добре, – відповів я, – з’їж на вечерю.

Зраділий син поїхав в кімнату, а я поставив каструлю і його тарілку в холодильник. Рівно в призначений час вечері його тарілка стояла перед ним на столі.

– Не бууууду.

– Я так і думав. Митися, дивитися «Баю бай» і спати. Поїж завтра.

Особливої ​​радості в очах сина вже не було. Шансів перехопити печенюшку або цукерку теж. За цим я стежив строго. Чай і компот подаються після їжі, а якщо її не було, який чай? Попити – вода.

До кімнати він пішов замислений, щось намагаючись зрозуміти, але одне збагнув відразу і точно «тато – це не мама». Ранок пройшов за розпорядком: підйом, горщик, зарядка, умивання. З сніданком вийшла заминка – холодна манна каша навіть мені здалася мало апетитною. Зварити щось свіже у мене взагалі не приходило в голову, в холодильнику повна каструля їжі! Тому я нарізав манну кашу такими маленькими млинцями і підсмажив її на вершковому маслі. Зверху припорошив цукром. На мій подив син з’їв все з видимим задоволенням, запив чаєм і сказав, що смачно.

Це лестило моєму кулінарному самолюбству, тим більше що такого рецепта в «Книзі про смачну і здорову їжу» точно не було. І я почав творити: смажив кашу на олії і вершковому маслі, посипав цукром і поливав варенням, один раз навіть здобрив нарізаною цибулею і кропом, але що характерно, жодного разу в тарілці сина не залишалося ні крихти.

Загалом, коли на третю добу під’їхала викликана по тривозі теща, картина виглядала так: ми з сином спимо після ситного обіду, в будинку ні крихти їжі, тільки в холодильнику сиротливо стоїть каструля наполовину (по вертикалі) заповнена пригорілою манною кашею.

Чи варто говорити, що я був скинутий зі свого кулінарного трону, каша викинута в сміття, на столі з’явилися всілякі смаколики, а до сина повернулася колишня вередливість у їжі. А шкода, дні через три-чотири я б ще що-небудь зварив і він би ще краще загартувався …