Яна, моя невістка, кинула роботу. Уявляєте, все життя була вихователем в садку, мені було не соромно людям в очі дивитися, пишалася нею! Дітки її любили. А тут захворіла, спину зірвала. Вдома просиділа майже місяць. Знайшла в інтернеті якусь «роботу» ….

Тетяна Юхимівна презирливо скривила губи: Ну гаразд, хто проти, щоб вона копійку принесла, все одно вдома сидить? Так ні ж! Пішла з роботи. Каже – тяжко, спина починає боліти, якщо на ногах годину-дві. Потрібна розминка, мазі, крісло зручне. І стала «працювати» вдома. Ну це ж курям на сміх! Стидоба! Доросла тітка і – вдома сидить!

Ну я вирішила, раз така справа і я, як мати, не маю право слова сказати, син то за неї заступився, значить, по-іншому зроблю. Не миттям, так би мовити, так ….

І стала я до 11 ранку до неї приходити – благо, живемо поруч. Прийду, почну сорочки прасувати- уявляєте, вона з рукавів починала раніше, а не з коміра! Потім чаю поп’ємо. Потім вчу її готувати. -Тетяна Юхимівна зітхнула.

Начебто все добре було. Я вже подумала – ну гаразд, не працює, так навчу за будинком стежити. Зрештою, вогнище зберігати – теж робота. Нехай пиріжки пече та подушки вишиває! Тим більше, що це так красиво, так рідко – дружина-домогосподарка, розумниця, в квартирі чистота, пахне здобою, рукодільниця! Так ні ж. І тут мені Янка сюрприз піднесла!

Приходжу якось раз, а вона мені видає:” Ви мовляв, Тетяна Юхимівна, раз приходите допомагати, то квартира у Вашому розпорядженні. А я – працювати!”

І шусть в свою кімнату! І – за комп’ютер! Ну я підлогу помила, плов зварила, зняла тюль випрати … Думала, у Янки совість прокинеться. Куди там! Сидить, як сич, тільки нігтями по клавіатурі стукає. Я і психанула – пішла.

Потім думаю, ну чого я так себе веду? Не хоче допомагати – так я змушу. А нервуватись і здоров’я псувати – це мені ні до чого. На наступний день я прийшла, як завжди, в 11. Янка вже в своєму комп’ютері сидить, каву ложечкою помішує. Мені кивнула і відразу туди. Ну я почала пилососити .. та спеціально пилосос якимось папірцем від цукерки забила. І зову її, мовляв йди, Яночка-дитинко, допоможи – не пилососить! Довелося їй виходити, витягувати папірець то! Так і провозилися близько години.

Я зрозуміла: працює схемка-то). Можна і так: ласкаво до справи привчити. Ну не у всіх невістки відразу домовиті, а лаятися – змісту немає! Так і пішло: то сіль потихеньку викину в сміттєпровід, а Янку покличу – мовляв, суп майже зварений, а солі немає! Вона туди-сюди, шукає і не знайде! І – в магазин. А тут я їй вже цілий список, чого треба: і мені додому, і їм.

Або там пиріжки у них смажу. З десяток посмажу і ніби мені терміново піти треба. Доводиться Янці досмажувати. А чому не метод? І їжа в будинку, і невістка – господиня! А те, що з копняка- так не всі вмілі відразу, вчити треба! Так ми з нею мирно й добре тиждень-два прожили. А потім мені Янка заявила, мовляв, я її сильно відриваю. Тому на спальню вона поставила замок- зсередини. І буде закривати, поки вона працює, щоб я їй не заважала!

Я тоді мало не задихнулася від злості. Але – витримка! Уміння, досвід. Промовчала. Що мені той замок? Підійшла та й стукаю. Вона ж відкриє, куди вона дінеться? Дивлюся, психує. Ну думаю, нічого, Яночка – і не таких норовливих обламували. Два дні пройшло, я вже думала, скоро зніме замок – набридне бігати відкривати мені.

А тут приходжу вчора, Янка в кімнату шусть, я, як завжди, по господарству та стукати. А вона не відкриває! Я тарабаню – не відчиняє! Ну думаю – ах ти ж козаааа. Значить, так вирішила. Мовляв, свекруха заважає. Можна і не відкривати їй. Гаразд, думаю, подивимося, хто кого. Дзвоню синові. Кажу: так і так, Михайлику, Яночка в спальні зачинилася, не відчиняє. Може з серцем погано або непритомна.

Ну, син приїхав хвилин через 17. Прибіг – червоний. Я навіть сказати нічого не встигла, він до дверей і в них плечем! Добре, що двері нові, міцні. Витримали! Він знову розбігся. І тут Янка виповзає! Двері відкриває, очі великі: «А навіщо ти двері ламаєш ???». Дивлюся, син ще червонішим став. Це від люті, значить. В кімнату її запхав, двері закрив. Ну думаю, зараз він її пропісочить! Забуде, як двері закривати! Так то!

Сиділи вони там хвилин 30. Я вже встигла посуд помити наполовину. Тут, значить, син виходить. Я руки мильні витерла і до нього, мовляв – що таке, синочку? А він мені заявляє: “Яна працює. Ти навіщо їй мама, заважаєш кожен день?”

Я аж руками сплеснула! Я заважаю?? Я – стільки добра! Я і килимки чищу, і рулети печу. І я ж – заважаю? Ось так, матері, за добро ???

А син продовжив. Мовляв, ти мама, без мене сюди більше не приходь. Янка тобі двері квартири не відкриє. Я їй заборонив – вона тут ні до чого, попит з мене. Я вихідний у неділю і в неділю ми тобі будемо раді. А в інші дні тобі тут робити нічого!

Тетяна Юхимівна мало не плаче. Щиро не розуміє, чому її прогнав рідний син. Чому не поставив на місце ледарку-дружину. Адже по кнопках тикати – це не робота, а грання одне! А вона, матір, намагалася навчити ласкою невістку домовитості, а вийшло – он воно як!