Так вийшло, що я покинула свою доньку. Тепер дуже хочу повернутися в її життя. Але як?

Життя мене добряче потріпало, але я не скаржуся, адже єдина причина моїх бід – я сама. Колись був у мене чоловік з донькою і свій, хоч і маленький, але будинок. Я добровільно проміняла все це на жіночу дурість.

Одного разу в маршрутці до мене підсів симпатичний спортивний чоловік і запропонував познайомитися. Я погодилася, хоч він і виглядав значно старшим за мене, на той момент я тільки закінчила школу. Так ми розговорилися і він запросив мене на побачення. Я погодилася піти. На зустрічі він зізнався, що одружений, але давно не живе разом з дружиною, адже почуття давно пройшли. Я не злякалася цього, адже мені сподобався чоловік. Так ми зустрічалися кілька місяців і я завагітніла. Він розлучився і забрав мене прямо з-під батьківського крила зовсім ще дитиною, по суті.

Народила я свою дівчинку і ми зажили щасливо в нашому затишному гніздечку. Так я називала маленьку кімнатку в сімейному гуртожитку. Дуже складно жити з дитиною в такому місці. Простору катастрофічно не вистачало і наші з чоловіком сварки на порожньому місці частішали. Я не мала ніякої освіти, та й працювати мене чоловік не відпускав після декрету – вже дуже ревнував. Так ось і коротала я своє молоде життя в кімнатці на шістнадцять метрів.

Сусіди страшно дратували своїми правилами проживання і конфлікти перетворювалися в справжні бої без правил. Чоловік більше був зайнятий побутовими питаннями і на мене не залишалося ні часу, ні сил. Моє роздратування наростало з кожним днем. Щоб знайти хоч якусь віддушину я трохи розважалася на сайтах знайомств. Там я отримувала відсутню мені увагу. Так я познайомилася з одним чоловіком з ближнього зарубіжжя і досить часто з ним вела переписку. Чи то біс мене поплутав, чи то я остаточно збожеволіла, але в один з днів я зібрала свій чемодан і поки донька була в садку, а чоловік на роботі – втекла до свого віртуального чоловіка.

Так почалося моє пекло. Спочатку все було добре – мені подобалося, мене огортали увагою, якої так не вистачало. Але потім все частіше я почала сумувати за колишнім життям, особливо нудьгувала за донькою. Коли ейфорія від почуттів пройшла – мене здолав сором. Адже як я могла так вчинити? Я спробувала зв’язатися зі своїм чоловіком, але мені відповіли, що відтепер я для них ніхто. Мої документи були прострочені і я не могла повернутися додому. До того ж я дізналася, що вагітна. Мій співмешканець наполіг на тому, щоб дитину залишити і я народила йому сина. Мій хлопчик став віддушиною і хоч трохи допоміг забути про те, що я залишила свою дочку. Жили ми дуже скоромно. Я навіть сумувала за своєю кімнаткою, коли мені доводилося рубати дрова для плити, адже газом в селищі, де ми жили, ніколи і не пахло.

Співмешканець ніяк не допомагав по дому, та й до сина був байдужим. Так йшли роки. Я тільки могла уявляти, як моя донечка пішла в перший клас, як привела подруг додому, як почала зустрічатися з хлопчиком, як одягала плаття на випускний … Мого тутешнього чоловіка вже давно посадили до в’язниці за побиття, а я, вивчившись на перукаря, тягнула сина, як могла. Одного разу до мене на стрижку прийшла жінка. Ми розговорилися і я розповіла їй свою історію. Вона так перейнялася, що вирішила допомогти мені. У неї були впливові знайомі, які зробили мені нові документи і допомогли повернутися на батьківщину.

Майже через двадцять років я разом з дорослим сином повернулася до рідного міста. Насамперед ми подалися до моїх батьків. Вони теж не спілкувалися зі мною весь цей час, але побачивши, відразу пробачили і прийняли нас назад. Ми довго плакали і каялися в своїх гріхах. Батьки розповіли мені про дочку. Вона була вже зовсім доросла. Мене не пам’ятала взагалі, але з бабусею і дідусем підтримувала стосунки.

Мені дали її номер телефону. Вже другий день не можу зважитися набрати її. Як вона відреагує: кине трубку, так і не вислухавши, або пробачить свою недолугу матір. Хочу познайомити її з братом і просто, хоч і з великим запізненням, але все ж бути в її житті.