Випадок на вулиці, який повернув її в минуле

Був сонячний і теплий зимовий день. Надія йшла з роботи додому, задумавшись про щось важливе.

– Тітонько, будь ласка, візьміть цуценя… – боязкий  голос хлопчика змусив Надю здригнутися і прокинутися від власних думок.

Хлопчик років 10 тримав на руках гарненьке щенятко. Невпевнений, навіть якийсь розгублений, він простягав песика жінці, вже заздалегідь упевнений у відмові.

– А чому собі не візьмеш?

Надії був неприємний і цей хлопчик і цуценя. Якісь вони були … забиті. Таким хочеться сказати щось грубе, прогнати, щоб не заважали своїм виглядом, не псували навколишній світ.

– Я і взяв … Тільки батьки проти, сказали, як почну сам заробляти, матиму власне житло, то хоч крокодила. А так неси куди хочеш …. Але він ще маленький зовсім.

Жінку анітрохи не чіпали ні сумні нотки в словах хлопчика, ні наївні та красиві   очі цуценяти й вона, кинула їм на прощання:

– Батьків треба слухатися.

Надя йшла в бік свого будинку. Тільки ноги чомусь стали ватяними, зашуміло в вухах і жінка раптом провалилася в минуле. Вона перетворилася в маленьку Надю, ровесницю цього хлопчика.

Колись і вона з підібраним цуценям так само бродила по вулиці, пропонуючи собаку перехожим, адже тато був тоді категоричний – у тебе трійка з математики, значить собаку ти не заслужила. А цуценя залишалося зовсім самотнє – його маму зловили шкуродери. Від неї відмахувалися, хтось жалів, хтось навіть засовував в долоньку гроші, ось тільки цуценя ніхто так і не забрав.

Надя поставила цуценя на кам’яну доріжку і бігла від нього, намагаючись не озирнутися. Але все-таки озирнулася … Цуценя стояло нерухомо і проводжало її поглядом, який Надія усіма силами намагається забути ось уже понад 30 років …

Трійку вона виправила, тільки тато пішов. Він кинув їх з мамою заради брюнетки в красивій норковій шубі – Надя відтоді на шуби ніколи не дивилася, вона ненавиділа їх власниць.

Надя зупинилася … Погляд з минулого пропалював її просто наскрізь. Того цуценяти вона більше не бачила. Що з ним стало, вона не уявляла, зате чітко уявляла, як буде цьому хлопчику залишити свого друга через кілька годин на вулиці та повернутися у свою квартиру.

Вона сором’язливо опустила голову і повернулася до дитини.

– Я заберу. Як його звати?

Радісні дитячі очі широко розкрилися і засяяли яскравіше тисячі зірок.

– Цуценя? Це Міра, вона дівчинка … Ви справді собі заберете? Тільки вона молоко не любить чомусь, тільки водичку п’є.

– Добре, спасибі, що попередив.

Хлопчисько простягнув їй цуценя, йому було важко й одночасно радісно з ним розлучатися. Він потерся щокою об його спинку і вже без жалю передав з рук в руки. Надя дбайливо взяла з рук хлопчика цуценя.

Воно лягло в її долоні приємною і теплою вагою, стомлено засопівши. Міра вже стомилася і дуже хотіла спати. Пальці занурилися в пухнасту шерсть, ще зовсім не таку, як у дорослого собаки. Надя не втрималася і піднесла Міру ближче до обличчя – незабутній запах, який будив найтепліші спогади.

Надя несла Міру додому, їй раптом стало дуже легко, вона озирнулася – хлопчика вже не було і вона мило посміхнулася. У нього не буде того погляду з минулого, який роздирав її серце протягом декількох довгих десятиліть.