Одружились ми з чоловіком “по зальоту” 15 років тому. І хоча багато хто нам пророкував швидке розлучення, в нас практично не було проблем, навідміну від багатьох наших знайомих.

Сімейне життя у нас склалося досить добре, і ми до сих пір шалено любимо один одного. Жодного разу не було такого, щоб хтось із нас двох пошкодував про те, що не «нагулявся» або став батьком дуже рано. Ми були шалено раді появі першої дитини і після цього, не довго думаючи, вирішили народити і другого.

Нашим хлопчикам зараз по 13 і 10 років, вони вже розмірковують і поводяться майже як дорослі. Їхнє дитинство для нас чоловіком пролетівло дуже швидко і ми толком не встигли ним насолодитися. Адже коли малюки були маленькими, у нас з чоловіком був розпал заочного навчання у вищому навчальному закладі і пошуку гарної роботи … Ми намагалися у всьому встигати, але зрозуміло, без допомоги родичів зробити це було б не реально. Нас з чоловіком постійно виручали батьки і моя бабуся, яка на той момент ще була жива.

Зараз ми з чоловіком багато чого досягли: обом вдалося досягти успіхів на роботі, купили власну, велику квартиру, про яку давно мріяли, і накопичили певний капітал. У нас росте два чудових, розумних хлопчика, і можна вважати, що життя вдалося … Ось тільки мені сумно усвідомлювати, що сини – вже майже підлітки, і що в той момент, коли тато з мамою вже досягли всього, чого хотіли, і можуть дарувати свою безмежну батьківську любов дітям, вона їм вже особливо і не потрібна. Наші хлопці вже мають купу друзів, ходять гуляти без нас, цікавляться дівчатками і мають свої особисті секрети …

Корю себе за те, що не приділяла карапузам належної уваги, але, що зроблено – то зроблено. Хоч ми з чоловіком ніколи ні на кого не спихали повністю турботу про них, але поки вони були малюками, у нас рідко виходило з ними гуляти і гратись – зазвичай вдень ​​ними займалися бабусі, а ми додому приповзали втомлені, до вечора. Якби я сиділа над ними як курочка-квочка, то нам з чоловіком не вдалося б досягти таких фінансових висот, якими ми можемо похвалитися сьогодні, і у дітей не було б такого забезпеченого майбутнього.

Щоб якось заповнити порожнечу всередині, ми з чоловіком прийшли до одноголосного рішення, що нам потрібна третя дитина. Нам здавалося, що наші батьки й інша рідня будуть раді, коли про це почують. Однак вийшло навпаки – вони виплеснули на нас багато негативу. Напевно родичі думають, що він стане для них тягарем, хоча з цим малюком я збираюся няньчитися сама. Вони вмовляють нас передумати, і соромлять тим, що ми замість того, щоб дарувати турботу двом наявних синам, хочемо завести третю. Але ж ми своїх хлопчиків не кидаємо і всім потрібним їх забезпечуємо! Невже зараз дійсно соромно бути багатодітною сім’єю і потрібно ростити дітей-егоїстів, зациклюючись повністю на них?