Ніколи, чуєте, ніколи не живіть з родичами підодним дахом! Чоловік і діти – все! Ніяких мам, тат, братів і сестер!

За цей урок я заплатила дорого: ми жили зі свекрухою і 13-річним молодшим братом чоловіка, тим ще засранцем. З кімнати виходити було страшно, в туалет терпіла до останнього. Будинок 200 квадратів – на мені був. Якщо в раковині залишалася одна брудна ложка, то вона могла полетіти в мою сторону з криками, що я – свиня.

Рік причіпок, скандалів і вимог віддавати зарплату. Переїзд від свекрухи – найкраще, що було в моєму житті. Ми тоді були студентами, підробляли, самі себе годували. Жили на території чоловіка – він був власником частини будинку. З’їжджаючи, чоловік відписав свою частку матері і «подякував» її за добре ставлення.

Ми поїхали в місто з селища міського типу, в якому знаходиться той будинок. Поїхали і постаралися забути, як страшний сон, спільне проживання. Чоловік свою матір так і не пробачив за її поведінку.

Перші кілька років вона постійно назвонювала, гроші вимагала. Чоловік номер змінив. Після цього вона 13 років в нашому житті взагалі не з’являлася. А тут про нас згадала і у чоловікового друга дитинства номер дізналася.

Подзвонила, скаржитися початку, що молодша невістка знахабніла: командує, як у себе вдома, з кулаками може кинутися, пенсію відбирає, кричить матом. Забула Марина Миколаївна, що на кожну злісну свекруху знайдеться ще більш злобна стерво-невістка, а на кожну хабалку знайдеться особа похабалистіше. Брат виріс, одружився і привів дружину в будинок. Почалася у Марини Миколаївни важке життя.

Я аж здивувалася: все, що Марина Миколаївна описувала, вона сама колись по відношенню до мене дозволяла. Її рукоприкладство по відношенню до мене, наслідком якого стала перервана вагітність, яка і стала останньою краплею, після якої ми з’їхали.

– У хол виходити страшно. Коли в магазин треба, я через віконце вилажу, щоб невістці на очі не попастися! – жалібно скиглила Марина Миколаївна в трубку. Допомога їй потрібна стала – вирвати нещасну матір з чіпких лапок кривдниці, до себе в місто забрати, кімнату окрему виділити і з онуками познайомити. З тими самими онуками, яких я, нібито, нагуляла невідомо де.

– Речі зібрала, під ліжком в сумках лежать. Синочку, я тебе чекаю! – як слід описавши свої страждання, закінчила вона.

– З нами вона жити не буде! – відразу сказала я, згадавши втрату первістка і пішла шукати інформацію: з якого віку беруть в будинок для людей похилого віку. У моєї мами волосся стало дибки – як в будинок престарілих? А як же пробачити, зрозуміти, прийняти з розпростертими обіймами?

– Мене потім теж здаси? – невдоволено запитала мама.

– Ні. Ти ж наді мною не знущалася.

Чоловік теж не горів бажанням забирати свою матір до нас. У нас іпотека і діти – підліток і школяр. Місця для неї в нашій двокімнатній квартирі немає. Якщо чесно, і в п’ятикімнатній б для неї місця не було.

– З’їжджу, дізнаюся, як там справи насправді йдуть. З братом поговорю, – вирішив чоловік. – Ти зі мною?

Від такої пропозиції мене перекосило, навіть відповідати не знадобилося. З’їздив. Його брат з тією самою дружиною навіть на поріг не впустили. Сказали, що він ніхто і звати його ніяк. Марина Миколаївна сама до сина вийшла. З вікна першого поверху вилізла. Не обдурила.

Повернувся чоловік додому в сирому від материнських сліз светрі. Вибачення передав, розкаялася його матінка за минуле, дружити хоче. Викроїли грошей, зняли їй кімнату в комуналці. Перевезли. Все до нас в гості проситься.

Старша дитина навіть знайомитися з бабусею не бажає, говорить, у нього одна є і йому вистачить. Молодшому поки не сказали нічого.

Громадська думка «не справа це – свекруха в комуналці живе, пробачити давно пора і до себе забрати!», зробила свою справу: я навіть пішла до психолога. Все одно нічого не вийшло – мене як пересмикувало при звуку її імені, так і пересмикує. Тільки тепер я знаю, що не зобов’язана нічого терпіти. Так що там терпіти, я навіть маю повне право взагалі з нею не бачитися!

За рік моїх страждань Марина Миколаївна розплачується життям з чужими людьми і нашими подачками. Мені все одно, як це виглядає з точки зору моралі. Їй раніше треба було головою думати, а не ридати в 58 років, що нікому не потрібна, що онуків знати хоче, що переді мною провину спокутувати жадає. Мені до цього немає діла. Нехай за кімнату подякує.