Родичі з міста жили у нас щоліта, а до себе в гості не пустили

Сестра моєї мами вийшла заміж. Досить вдало. У її чоловіка виявилася двокімнатна квартира в непоганому районі. Вона народила йому сина.

Ось так і живуть: вона працює прибиральницею на заводі, син – сантехніком на підприємстві, а чоловіка давно немає – спився. Але при цьому всьому родичі наші міські досить високої про себе думки. Гаразд, вони б заробили на квартиру в Києві самостійно, а так просто зірки склалися сприятливим чином.

У телефонному режимі родичі бідкалися, як їм важко виживати від зарплати до зарплати. Але як тільки вони приїжджали до нас, відразу ж перетворювалися в «міських»: кривилися при вигляді гною, страждали від відсутності туалету в будинку і стверджували, що ми не живемо, а виживаємо. При цьому всьому, вони прекрасно поглинали наші фрукти та овочі, нахвалювали шашлик з вирощених нами свинок і не відмовлялися від повних мішків продуктів, які їм пакувала в машину мама.

Ніколи родичі нічого з собою не привозили. Все каталися до нас в «холосту», нарікаючи, що багажник забитий. Але як тільки мама починала пакувати пакети, багажник відразу ж чарівним чином спустошувався і був готовий прийняти все необхідне від нас.

Я ніколи не страждала меркантильністю, але один раз підрахувавши, скільки «родичі» з’їдають за один свій приїзд, просто жахнулася. Гаразд би, якби вони хоч якось допомагали. А то від сапи і бур’янів своє обличчя вернуть, а шашлики і в’ялену рибу просто обожнюють.

Справжнє обличчя своєї рідні я побачила тоді, коли мамі потрібні були термінові обстеження в місті. Коштували вони дуже дорого. Де брати гроші на лікування, я взагалі не розуміла. Тому, раціонально вирішивши заощадити на житлі, я звернулася до своїх родичів, які гостювали у нас щоліта.

Такої відповіді я точно не очікувала! Брат надіслав мені … прайс на перебування у них. І ціни в ньому були ніяк не маленькі. Наприклад, ночівля з однієї людини – 50 гривень, харчування для кожного – 100 на добу, культурна програма – повністю за наш рахунок. Аргументували це родичі тим, що у них дуже мало грошей і вони не в змозі нас прогодувати.

Парадокс! За свою ж картоплю, яку мама пакувала їм мішками, я повинна ще й платити своїм родичам ?! Подібного відношення я не очікувала! І миритися з ним не збиралася.

Звернулася до чоловіка і розповіла про ситуацію, що виникла. Той довго сміявся, а потім вийшов на своїх знайомих з Києва. Ті виявилися дуже порядними і добрими людьми. Чоловік знайомої навіть власноруч возив маму в лікарню. Коли ми запропонували заплатити хоча б за бензин, чоловік дуже образився!

– Ви ж не розважатися приїхали! У вас біда! – відповів він.

Якось відразу ж стало зрозуміло, хто є хто. Аналізи мами виявилися дуже сприятливими. Її діагноз не підтвердився. Але ставлення нашої «міської» рідні до нас стало гранично зрозумілим. Через кілька місяців родичі як ні в чому не бувало приїхали до нас. Мама зраділа і зібралася вже бігти в льох за м’ясом і соліннями, але я її зупинила.

– А тепер, панове, по прайсу. Ночівля у нас – 300 гривень з людини, відпочинок – 400 гривень, харчування – 200 гривень. Бажаєте сходити в лазню? Те ж задоволення не безкоштовне – 500 гривень за вечір.

Мама докірливо на мене подивилася, тітка натягнуто засміялася, брат зітхнув і сказав:

– Але ти ж знаєш, як нам важко живеться. Постійно хтось намагається приїхати і пожити у нас. Ось ми і стали відваджувати непрошених гостей таким чином!

– От і добре! Тепер ти мене прекрасно розумієш! – єхидно посміхнулася я. – Так що, будемо платити?

Родичі пом’ялися і поїхали назад до себе в Київ. Мама довго ще мене дорікала, а чоловік від душі посміявся. “Непрохані гості” на нас образилися і пропали на кілька місяців. Восени подзвонила тітка і почала бідкатися, як їй важко. Може у нас є зайвий мішок картоплі і моркви? У нас і не зайві є. Без проблем.

Мішок картоплі – 300 гривень, моркви – 150, цибулі – 200. Тітка фиркнула і кинула трубку. Сказала потім матері, що їй дешевше в Києвіскуповуватися, ніж на нас ще й бензин витрачати. Але мені відверто без них легше. Все є межа. І він настав в наших відносинах.

Нещодавно телефонував брат і хотів приїхати. Я йому відмовила. А скільки можна бути добрими і дурними родичами з села, для яких власний тариф на гостинність створюють ?!

– То вона нашу квартиру просто хотіла загарбати! – сказала тітка моєї мами.

А мені здається, що це вони норовили отримати відмінну халявну дачу з найманими працівниками. І все безкоштовно. Ні, панове, вистачить! Нам без вас відмінно, а ось вам без нас – не дуже, раз ви все намагаєтесь відновити відносини з такими «селюками», як ми!