Я місяць таємно їздила в лікарню і лише тоді зважилася розповісти про все чоловікові…

Ми з чоловіком мріяли про дитину від самого одруження, проте ніяк не вдавалось завагітніти. Після кількох років нескінченних обстежень, операцій та аналізів діагноз лікарів прозвучав для мене як вирок…

Моя мама, маючи тоді знайомства в лікарняних колах, а це були 90-рр, покликала мене подивитися на відмовного хлопчика. І я пішла …

Коли стали проходити крізь палату з новонародженими немовлятами-відмовниками, мої очі випадково зустрілися з іншою парою оченят, блакитні, як волошки (це потім вони стали карими). І ми заціпеніли: вона вивчала мене, я її.

Мама потягнула мене за руку, але я вже вчепилася в дівчинку, як ненормальна. Підійшла завідуюча-знайома і сказала, що тут багато діагнозів, недоношена, біологічна мати нагуляла, а коли чоловік приїхав з відрядження, сказав: «Або він і син, або позбавляйся».

Тільки мені вже ніхто був не потрібен: Настенька моя, донечка. Місяць я потайки до неї їздила в лікарню, потім вирішено було сказати чоловікові: «Будь ласка, потім роби, що хочеш, ми тебе не потривожимо, тільки допоможи».

І він допоміг.

Не буду розповідати про бюрократію, про блат, але через два місяці, цей довгоочікуваний грудочку щастя за всіма канонами післяпологовий виписки, був доставлений в нашу однокімнатну квартиру. А новоспечений тато дзвонив всім підряд по телефону і голосно кричав: «Дочка народилася – Настенька!»

Минуло 24 роки. 12 років, як поховала чоловіка свого. Але жодного разу в своєму житті я не пошкодувала про те, що зробила той крок. Про те, як ми з донечкою любимо одна одну, навіть говорити не стану.

Я все робила і ще зроблю, щоб вона щасливою була. І часто пишаюся своєю рибкою: розумниця, красуня, краща за всіх!