Данило послухав матір, не став боротися за доньку. Бачився з нею в належні дні, намагався смачніше нагодувати, одягнути й взути. Серце його розривалося кожен раз, коли відвозив доньку до будинку колишньої дружини. Незабаром після розлучення і розділу майна Катерина вийшла заміж за Олександра. Заповзятливий чоловік умовив Катьку купити однокімнатну квартиру, а на решту грошей відкрити торгову точку на ринку. Закохана Катерина не сперечалась

– Мама! Вітання! Як справи?
– Нормально, синку! А у тебе? – насторожено поцікавилася Віра, тому, що відчула на відстані – справи у її Данила не зовсім в порядку.

Кілька секунд Данила мовчав, Віра чула в мобільнику тільки його дихання.
– Говори, не томи! – наказала вона.
– Ми з Катею розлучаємося, – видав син.
– Ось як! – тільки й змогла відповісти Віра, хоча підсвідомо до цієї новини була готова вже років зо два.
– Так ось так, – майже прошепотів Данила. – Вона Оленку забирає і вимагає розділ квартири.
– А ти як хотів? Звичайно, дитину з матір’ю залишать.
– Ти ж знаєш, яка вона мати. Оленку я ростив. Як я без дочки? – насилу видавив Данила.

Віра мовчала. У ній боролися подвійні почуття. Вона шкодувала внучку, шкодувала сина, але злість на недбайливу невістку переважує жалість. В голові крутилася бридка думка: «Нехай спробує без мого сина пожити, нехай одна виховує дочку, раз Данила їй поганим видався».

– Мам, що мовчиш? Може, я через суд Олену заберу?
– Не поспішай. Життя все розставить по місцях …

Життя все розставляє на свої місця. Проходить все погане і все хороше, кожен отримує по заслугах і йде далі … своїм визначеним шляхом.

Данило послухав матір, не став боротися за доньку. Бачився з нею в належні дні, намагався смачніше нагодувати, одягнути й взути. Серце його розривалося кожен раз, коли відвозив доньку до будинку колишньої дружини. Незабаром після розлучення і розділу майна Катерина вийшла заміж за Олександра. Заповзятливий чоловік умовив Катьку купити однокімнатну квартиру, а на решту грошей відкрити торгову точку на ринку. Закохана Катерина не сперечалась. Ніби й не було в її житті Данила, хорошої трикімнатної квартири, пристойної роботи. Місяця через три зрозуміла – вагітна. Олександра новина потішила. На радощах він подзвонив своїй рідні. Розмова закінчилася договором: через пару тижнів до них виїжджає брат Володя – допомагати торгувати на ринку. Катьку така перспектива збентежила. Але Олександр запевнив – брат проживе у них недовго. Вони розкрутяться, і у всіх буде своє житло.

У визначений термін народився хлопчик. В однокімнатній квартирі й до того не вистачало місця численним мешканцям, а тепер і поготів. Дочка робила уроки у ванній – іншого місця не було. Спала практично в передпокої. Але це ще пів біди. Коли Олена розповідала про методи виховання, що застосовуються Олександром, Данило готовий був увірватися в цей притулок ідіотів і розгромити там все підряд.

Віра бачила муки сина і якось не стрималася:
– Знаєш, сину, треба було забирати Оленку.
– Так може зараз? – стрепенувся Данила.
– Спробуй!

Все виявилося не просто. Катька то з почуття протиріччя, то чи ще з якихось причин не захотіла по-хорошому віддати дочку батька. Захоплений страхом за дочку, злістю й образою на колишню дружину, Данило відправився по всіх можливих інстанцій. Справа розтягнулося на місяці, а потім і на роки. Йому довелося доводити свою спроможність, тому, що Катька наговорила, що він п’є, бешкетує і взагалі «ніякий».

А тим часом Олена росла. Прагнення до навчання не проявляла. Та це й не дивно. У такій обстановці навіть геній не проявив би своїх здібностей. Данило вирішив зустрітися з вчителькою дочки. Зустріч вийшла незабутня! Вчителька не могла приховати подиву при вигляді красивого, доглянутого чоловіка і, не соромлячись, видала: «Мама Олени мені вас зовсім не так описувала».

Данила не стримався:
– А ви бачили, в яких умовах Оленка живе? Прошу вас, допоможіть мені забрати її!
Вчителька пообіцяла посприяти, але як часто буває в житті – спрацював закон підлості. Вона вийшла заміж і виїхала з міста. Кілька місяців у дітей не було постійної вчительки й до побутових умов Олени нікому не було діла.

А дівчина стала агресивною, в лексиконі раз у раз проскакували непристойні слова. Одного разу при зустрічі вона приголомшила Данилу:
– Більше не приходь. Я не вийду до тебе. Ти поганий, так мамка сказала.
Слова доньки прозвучали як грім в ясну погоду. Данила задихнувся:
– Дочка, чому ж так? Що я зробив?
– Це через тебе нам важко. Ти думаєш тільки про себе …

Катерина підтвердила слова дочки. У той же вечір зателефонувала і сказала – побачень більше не буде. Сам винен. Нічого налаштовувати проти неї органи опіки та вчителів.

Час минав, а Данила загруз в паперах, доказах своєї спроможності. А потім познайомився з Машею. У житті з’явилися якісь проблиски на нормальне життя. Маша два роки тому втратила чоловіка. Тринадцятирічна дочка прикрашала її самотність, але знайомство з Данилом повернуло радість життя.

Віра знову вставила свої «п’ять копійок»:
– Син, з’явилася у тебе жінка, так будь розумним – живи й радій. Перестань тягнути Олену до себе. Та й виросла вона, понабирали від матусі непристойного. Ще невідомо, як намучишся з нею …

Данила не сперечався – боявся злякати своє щастя.

Дзвінок у двері пролунав майже опівночі.
– Кому там не спиться? – пробурмотів крізь сон Микола.
– Піду подивлюся, – накидаючи халат, відповіла Віра.

За дверима стояла Віка, дочка Миколи. Немиті скуйовджене волосся, опухлі очі, тремтячі руки …
– Чого тобі? – тихо, але грубо запитала Віра.
– Тьоть Віра, тата поклич, – благально промовила Віка.
– Спить батько. Що треба?
– Дайте грошей. Бракує на хлібець, – відповіла Віка, поширюючи навколо себе алкогольне амбре.
– У матусі своєї проси. Посоромилася б. Батько після інфаркту, а ти все жебракувати. Пити треба менше! – зло кинула Віра і закрила двері.

– Хто приходив? – пробурмотів Микола.
– Так сусіди-алкоголіки. На пляшку не вистачає, – спритно збрехала Віра.
– Дала?
– Що я – дурна?
– Молодець! – задоволено сказав Микола і засопів.

Сон не йшов. Віра розглядала візерунок на шпалерах, підсвічений місячним світлом. Спогади без попиту малювали картини в мозку. Ось вона молода, красива розлучена з двома дітьми малолітніми. Потім знайомство з Миколою – нещасним розведеним чоловіком. Поки їздив по заробітках, дружина знайшла іншого. Ображений, але добрий Миколай, залишив дружині й доньці будинок, а сам пішов жити на квартиру. Віра довго сумнівалася, але син і дочка полюбили Миколу, і вона здалася – стали жити разом, а через три роки розписалися. Віка, дочка Миколи, кілька разів приходила до них у гості. Їй подобалося у них. У будинку матері вічні гулянки, п’янки, а у тітки Зіни тиша і спокій. Одного разу Микола не стримався, запитав у Віри:
– Може, заберемо Віку?

Віра давно чекала подібне питання. Але перед Миколою розіграла справжню трагедію:
– А будинок свій теж забереш? Або потім мої діти будуть з твоєї Вікою мій будинок ділити? У неї є мати, ось з нею нехай і живе! Ти що, хочеш, щоб люди зі сміху лопнули? Все їм залишив, а тепер ще на шию мені свою дочку посади!

Віра розплакалася. Микола вийшов на ґанок. Хвилин через двадцять повернувся, сказав:
– Забудь. Бовкнув я щось …

Віка підростала, заходила все рідше. А потім і зовсім понеслося – то в поліцію потрапила, то черговий раз заміж вийшла. А тепер ось іноді заходить «на хлібець» попросити. Але Віра здебільшого її відшиває, не дає з Миколою зустрітися, шкодує – недавно інфаркт стався, людині спокій потрібен.