Оленка стояла, як ніби її вразив грім, не маючи сил зрушити з місця. Саша, винувато опустивши очі, не знав, що відповісти. Молода, гарненька дівчина, безцеремонно розглядала Олену. – А ти-то хто? Дружина чи що? Та яка ти жінка, ви ж не розписані. Мені Сашко сам розповідав

Навіть дату свого народження Олена називає нещасливою. Так уже склалося, що ще в дитинстві вона повною мірою відчула всю свою нещасність. У десять років їй довелося доглядати за малолітнім братиком. А в чотирнадцять – за іншим. Вона рано зрозуміла, що таке маленька дитина: навчилася купати, годувати й укладати спати. Сама ж лягала далеко за північ, адже треба було зробити ще й уроки. Маму свою Олена шкодувала, хоча як не крути, та була все ж недолугою. Маючи вже двох дітей, вона вийшла заміж і не побоялася народити ще стільки ж. Вітчим не відрізнявся доброю вдачею, теж любив попивати. У такі хвилини дітлахи ховалися по своїх кутках. Особливо діставалося від вітчима Олені.
– Ти знову не помила посуд, ледащо, – кричав він. – Що дивишся, чуєш, брат кричить, йди, втихомир його.

Отримавши потиличника, ні в чому не винна дівчинка, йшла до ліжечка братика. У ці хвилини вона ненавиділа не тільки злого і вічно п’яного вітчима, але і всіх на світі, навіть себе. Вона не розуміла, чому, за що їй так діставалося. А мама спокійнісінько сиділа за столом, на якому ніколи не наводився порядок, вже майже засинаючи після чергової порції самогону.

Четверо дітей забирали б багато сил у людини турботливого і відповідального. Але Оксана Іванівна не мала звички турбуватися про дітей. Їй наплювати було, що вони сопливі, брудні, повзали по холодній хаті. Набагато зручніше було звалювати справи на старшу дочку. Це потім, через роки, її все-таки позбавлять батьківських прав і відберуть малолітніх дітей. А поки після уроків чотирнадцятирічна дівчинка підробляла технічкою.

І все ж, в сімнадцять років Олені вдалося виїхати в місто, де вона стала одночасно вчитися і працювати. Закінчила училище, здобула професію кухаря четвертого розряду. Стала цілком самостійною людиною. Здавалося, живи й радій. А вона і жила. Оленка згадує своє двадцяте літо, свій день народження іноді з тихим смутком, іноді з нестерпним болем. За настроєм. Адже тоді її майже зненацька застало таке глибоке і солодке почуття – любов.

У той день з дівчатками Олена відправилася на пляж. Стояла сильна спека, так що не скупатись, нехай і не в зовсім чистій воді, було гріх. Широкоплечого хлопця Олена запримітила серед молодих людей, які теж прийшли в цей спекотний день до річки. Той сильно відрізнявся від своїх друзів чи м’язистим тілом, то чи яскравою синню в очах. Олена тоді не могла точно визначити, чим так привабливий став для неї симпатичний незнайомець.

Коли вони познайомилися, Олена і не припускала, що це її доля. Все якось, закрутилося, вона і не помітила, як закохалася, як вони стали жити разом. Сашко тоді знімав кімнату. Ну і що, що цивільний шлюб? Вона ж любила Сашку так щиро і ніжно, що штамп у паспорті здавався їй такою нісенітницею. Багато зараз так живуть. Багато, але коли з’являються на світ діти, все ж відносини свої узаконюють. Їй би тоді відразу наполягти на своєму. Але коли? Адже незабаром після народження Міші, через два роки, з’явився на світло Павлик. Саша душі не чув ні в красуні дружині, ні у своїх кровиночках. Він, як будь-який батько, пишався собою, відразу два сини – це тобі не дурниця.

Олександр виявився близьким Олені не тільки по духу людиною, але і за менталітетом. Він, як і вона, народився в селі. У місті знайшов роботу, але коріння тягнули до землі. І одного разу поклик серця переміг голос розуму. І вони переїхали в село до його рідні. Правда, для Олени там не знайшлося роботи, та й дітлахи були ще маленькі. Але у Саші руки ж золоті: він не тільки лагодив всяку техніку, але і не нехтував дрібними підробітками. Так вони й жили в любові та злагоді. Підростали хлопчаки, як дві краплі води схожі на свого батька.

Коли молодшому сину виповнилося дев’ять місяців, Олені дали кімнатку в гуртожитку, і молода сім’я стала жити цілком незалежно, без догляду батьків. Хоча, може бути, з цього моменту, отримавши відносну свободу, Саша якось відразу змінився. Ні, в Оленки приводу для ревнощів не було. Чоловік завжди був такий ласкавий і турботливий. Коли діти трохи підросли, Лена, щоб якось більш-менш жити гідно, влаштувалася на роботу технічкою тут же, в гуртожитку. Соромно було сидіти на шиї у чоловіка. Поставивши варити обід, Олена встигала перемити всі поверхи, випрати, прибрати в кімнаті. Все горіло в її умілих руках. Адже з самого дитинства була привчена до роботи.

Одного дня, Олександр прийшов додому не те щоб п’яний, але явно не в дусі. Накричав на хлопчаків, навіть підняв руку на дружину. Оленка тоді всю ніч проплакала, не розуміючи, що відбувається, звідки така дика злість, такий настрій.

На другий день, коли чоловік пішов на роботу, вона знову пішла до сусідки поплакатися в жилетку. А тій, хоч і шкода було молоду подружку, довелося поділитися своїми спостереженнями. Так Оленка вперше дізналася, що у неї з’явилася суперниця. Набагато молодша і стрункіша, напевно, красивіша і краща. Тепер вона зрозуміла, чому чоловік став таким холодним і відчуженим, ніби не рідним. Але вона вирішила в будь-що-будь зберегти сім’ю. «Так чоловіки пси, нагуляєтеся, схаменеться», – заспокоювала Олену зріла жінка. «Хоча, знаєш, я щось свого так і не змогла пробачити, ось тепер одна мучуся».

Але довго шила в мішку не сховаєш. Ось і Сашко попався. Вони мало не зіткнулися лоб в лоб.

– Саша, ти куди? Хто ця дівчина?
Оленка стояла, як ніби її вразив грім, не маючи сил зрушити з місця. Саша, винувато опустивши очі, не знав, що відповісти. Молода, гарненька дівчина, безцеремонно розглядала Олену.

– А ти-то хто? Дружина чи що? Та яка ти жінка, ви ж не розписані. Мені Сашко сам розповідав.

Оленка слухала і не чула, про що говорила їй незнайомка, вона не розуміла, що відбувається. Перед нею стояв її чоловік, її рідний Сашко, і поводився абсолютно дивно. Раптово в голові промайнула думка: «Я тут якась зайва. Боже, як соромно »… Ковтаючи сльози, Олена, не бачачи перед собою дороги, швидко попрямувала геть. Ні ревнощів, ні образи, нічого, тільки якась порожнеча, раптово що оселилася в серці, і пекучий біль у грудях, що не дає вільно дихати.

У той день чоловік удома так і не з’явився. Хоча Олена його вже давно пробачила і прийняла будь-яким би, аби прийшов. Тиждень вона знемагала, не знаючи, де шукати недолугого чоловіка. До батьків його йти було якось ніяково. Так ті не особливо і шанували свою невістку, навіть до дітлахів не дуже-то тяглися.

Олександр з’явився сам, зібрав речі й знову кудись пішов. Навіть пояснюватися не став. Чужий, абсолютно чужий і такий холодний. Молодший син Павлик потягнувся до нього, пориваючись щось розповісти, але той навіть і не глянув на сина. Чи не переступив через нього, і пішов. До неї, до суперниці. У той момент багато самих суперечливих почуттів боролося в душі ображеної жінки. Олена готова була стояти на колінах, благаючи Олександра одуматися і залишитися. Адже у них же діти. Але, гордо піднявши голову, змовчала, навіть не дозволивши пролитися сльозам. Двері зачинилися. Це був кінець.

Не маючи сил залишатися в одному селі з коханим, Олена знову зважилася виїхати в місто. «Нічого, проживемо якось. Світ не без добрих людей », – заспокоювала себе надією на краще життя жінка. Свою кімнатку в гуртожитку залишила. Пізніше від сусідки дізналася, що Саша оселився там з молодою подружкою.

У місті неважко знайти який-небудь кут або зубожілий приватний будинок за гарною ціною. Олена так і зробила. Хлопчаків влаштувала в школу, сама тут же кухарем прилаштувалася. Директор виявилася дуже хорошою жінкою – не тільки прийняла її на роботу, але ще й допомогла. З часом жінка стала на ноги. Виховала дітей, та забула про свого колишнього чоловіка.