– Боже допомагай сусідко!
Наталя розігнула спину, стерла з чола піт і вимучені посміхнулася.
– Дякую, Степанович! Та який там Бог? Хто б допоміг!

«Так, дійсно, – насупився Степановичу. – Орудувати лопатою не жіноча справа. Але нічого не вдієш. Як не шкода сусідку, у самого город ще не скопати. І куди тільки чоловік її дивиться? На жінку ж дивитися без сліз не можна. Працює як кінь, з ранку до вечора. З весни до пізньої осені одна на городі справляється. От би мені таку дружину! Так ми б з нею гори перевернули! » Степанович шанобливо подивився на сусідку і знову взявся за справу.

Лопата важко вгризалася в сирий ґрунт. Попри спекотне сонце, земля ще зберігала холод зими. Десь зовсім поруч в кущах щебетали птахи. Здавалося, вся природа раділа нехай пізній, але такій довгоочікуваній весні. Степанович перевернув черговий пласт, втомлено випростався, підняв голову і, вдихнувши на повні груди п’янке повітря, видихнув: «Благодать!»

Він збив з леза лопати налиплий бруд, встромив її в ґрунт і попрямував до дачного будиночка. Втім, будиночком це назвати можна було з великою натяжкою. Колишній господар поставив його як тимчасову будівлю, цим і обмежився. Внутрішнє оздоблення повністю відповідало зовнішньому. З меблів – лише жорсткий тапчан, дві табурети, так бувалий стіл. Степанович сьорбнув трохи з пляшки прохолодного кваску.

Сім’ї у Степановича не було. Про своє минуле життя він згадувати не любив. Але все ж всюдисущі сусіди по дачі провідали, що дружина його втекла з якимось заїжджим хлопцем. Дітей Валентину Степановичу Бог не дав, і з того часу майже п’ять років жив він одинаком. Чоловік веселий, у шкідливих звичках не помічений, та й наречений видний. Ось тільки жінок при ньому жодного разу не бачили.

У свої сорок п’ять, після звільнення з армії, жив він на околиці міста. Працював в одному з численних приватних підприємств. На дачній ділянці з’являвся епізодично, щоб хоч якось розвіятися. Лише цієї весни отримав він можливість впритул зайнятися земельним наділом, та й то через відпустку.

– Степанович, не зремонтуєш лопату?
На порозі стояла Наталя зі зламаною лопатою в руках.
– Давай подивимося, що тут можна зробити.
Степанович надів окуляри й почав розглядати держак.
– Нічого собі! Ти що, спеціально його зламала, чи що?
– Та облиш, Степанович, навіщо це мені?
– Ну, наприклад, щоб познайомитися ближче …

Наталя вже звикла – сусід частенько з нею жартував. Але іноді його гумор заставав жінку зненацька. Ось і зараз лице її покрилося сконфуженим рум’янцем.
– Ну і жарти у тебе, Валентин.

Степанович ремонтував лопату, посміхаючись у вуса, а Наталя дивилася на сусіда і думала: «І чого йому в житті не везе? Чоловік роботящий, спокійний. Не те, що мій Ігор. Вічно його вдома не буває. Те по відрядженнях сновигає, то ще казна-де пропадає ». «Ти, Наталя, на город мене ніякими калачами не заманиш. Скільки разів тобі казав: продавай цю ділянку. На біса вона тобі ця земля здалася? Треба тобі тут ті помідори – базар поруч, вибирай будь-який. А якщо тобі подобається там горбатитися, то до мене претензій не пред’являй, а возити тебе туди-назад у мене бажання немає », – говорив він. Але коли Наталя приносила урожай, не гидував, наминати за обидві щоки. Наталя і сама не рада була, що зв’язалася з городом. Але тут знаходила вона спокій. За роботою на свіжому повітрі розквітала душею і забувала про свої проблеми.

– Ну, Наталя, тримай лопату. Так гляди, знову не перестарайся.
Наталя подякувала сусіду і знову взялася за роботу. Руки свою справу робили, а в голові стільки думок крутилося … Наче не город перекопувала, а життя свою навиворіт вивертала.

… Ледве вловимий запах свіжої трави й скрекіт коників навіював ностальгічні нотки. Наталя раптом пригадала далеке дитинство, себе маленьку й усміхнену матір, рано пішла. Згадала батька, майже відразу ж після смерті матері поїхав до нової дружини. Наталі ввижався голос милої бабусі, на піклування якої батько залишив її в десятирічному віці. Потім думки плавно перенеслися до років не настільки далеким. «Цікаво, якби мені зараз довелося чоловіка вибирати, кого б вважала за краще?» – раптово подумала вона. І не знайшла відповіді. За Ігоря Наталя вийшла заміж по любові. Високий широкоплечий брюнет миттєво убив серце зовсім ще юної дівчини. І чомусь серед інших панянок Ігор вибрав в дружини саме Наталю. Незабаром народилося у них двоє дочок. У клопотах і турботах не помітила, як одна за одною дівчата підросли. Озирнутися не встигла: дочки-то зовсім дорослі стали. Старша Настя за кордон виїхала – іноземного чоловіка через інтернет знайшла. Начебто живуть добре, і слава Богу. Скоро дитина народиться. Ех, подивитися б! Менша ліцей з англійським ухилом закінчила, та не просто, а з золотою медаллю. Нині до сестри поїхала – далі вчитися. Наталя вибору дочки не суперечила. «Батьківщина», звичайно, звучить гордо, але на сухому пайку далеко не заїдеш. Нехай хоч у дітей життя буде ситим і успішним. На її ж медсестринську зарплату особливо не розженешся. А Єгор хоч і отримує набагато більше – все як в трубу йде: то на машину, то ще незрозуміло куди. Наталя сумно зітхнула. Так, вважай, трохи понад двадцять років пройшло, а на перевірку майже все життя …

Вона крадькома подивилася на сусідню ділянку. Через рідкісну дерев’яної огорожі, котрий поділяв земельні наділи, Степанович був видний як на долоні. Він старанно працював. І Наталя намагалася не відставати. Та й час підтискав. Незабаром треба б моркву та редиску посіяти, а там і огірочки з помідори висадити.

– Наталя, вистачить працювати, нумо обідати.
Валентин відставив лопату в бік, закурив.
– За запрошення, звичайно, спасибі, – подякувала Наташа. – Але є щось зовсім не хочеться. А ось від квасу не відмовлюся.

Наталя із задоволенням випила незаперечного квасу, виготовленого руками Валентина, і поспішила до себе в город. В інший час залишилася б ще поговорити, та й перепочити трохи. Свого щось будиночка на ділянці не було. Скільки разів просила чоловіка хоч сарайчик якісь побудувати. Де там! А останнім часом все частіше стала ловити себе жінка на думки, що сусід по дачі надто вже часто займає її думки. І що найжахливіше, їй хотілося поговорити з ним відверто, познайомитися ближче. Дізнатися, чому не склалося у нього з дружиною. Їй було по-жіночому шкода Валентина. Однак, бувши заміжньою, волю своїм почуттям вона не давала. Поза дачного життя намагалася про Степановича не думати. Але варто було їй побачити сусіда на городі, все знову всередині переверталося.

Ось і Степанович зауважив, що Наталя його цурається. Раніше сусідка запросто по будь-якій дрібниці до нього зверталася. Зараз же задовольнялася скромним привітанням. «Напевно, вдома щось не ладиться», – міркував Степановичу. Та й у самого клопоту і турбот було по вуха. Не до чужих проблем. І все ж без звичайних жартів, якими він часом обмінювався з сусідкою, ставало сумно.

… Дачний сезон був уже в самому розпалі. Зеленою стіною стояли гряди з помідорами і огірками, радували око обважнілі від плодів гілки яблунь. Літня спека виснажувала. Понура, стояла Наталя на зупинці. Сьогодні їй особливо не хотілося додому. Вранці вирішила вона випрати. Відкрила короб з білизною, дістала чоловікову сорочку. Незвичний запах французьких парфумів збив жінку з пантелику. Наталя ніколи не користувалася такими. Виходить, вона, як колгоспниця, а благовірний з дамами з вищого суспільства розважається? Прикро їй і боляче до сліз стало. Але стерпіла.  Ігорю нічого не сказала. Правду боялася почути.

… Ось ще один переповнений автобус прошурхотів повз. Наталка машинально глянула на годинник: майже десята вечора. «Невже сьогодні додому не доберемося? – обурювалися дачники. «Скільки можна над людьми знущатися?» – чулося звідусіль. Наталя відчужено стояла осторонь. Вона так втомилася від роботи, від думок про можливу невірність чоловіка, що їй було вже все одно, потрапить вона додому чи ні. Десь зовсім близько прогуркотіли. Блиснула блискавка. «Хоч би дощик пішов …»

Під’їхав останній за розкладом автобус, який тут же був узятий дачниками штурмом.
– Наталя, ти ще не поїхала? Та і я щось вже спізнився.
Степанович широко посміхнувся сусідці.

Великі краплі впали на розпалену землю. Потім дощ хлинув стіною. Вони стояли на зупинці одні під прохолодним зливою.
– Та ти ж так захворієш. Ось що, – раптом розсудив Степановичу, – автобуса, по всій видимості, вже не буде. Доведеться на дачі переночувати.

Затишно загорнувшись в тілогрійку Степановича, Наталя сьорбає чай з ароматом смородини і меліси. І з кожним ковтком на душі ставало тепло і надійно. Валентин розповідав їй про свою непросту долю. І поруч з ним Наташа вперше в житті відчула себе захищеною. Гучно стукав по даху дощ, заглушаючи все її страхи і тривоги. А десь там, в місті, напевно, чекав її чоловік. Але дивно, про нього Наталія вже не згадувала …