Віка вийшла з банкетного залу. Музика, сміх і крики колег залишилися за зачиненими дверима. Корпоратив закінчувався навіть сором’язливі співробітники забули про комплекси й наввипередки брали участь в нескінченних конкурсах і розіграшах.

Прохолода приємно освіжила гаряче лице дівчини.
– Що ж робити? – бурмотіла дівчина. – Погодитися? Але ж він же бабій, ловелас!

– Куди ти поділася? – пролунав за спиною приємний чоловічий голос, перервавши боротьбу розуму і моральності.

Віка обернулася і в прямому сенсі наразилася на Микиту, першого красеня їх відділу, того самого колеги, в’ється за нею весь сьогоднішній корпоратив. Руки хлопця спритно обняли дівчину.

– Пусти, – невпевнено вимовила Віка.
– Чому? – грайливо-ображено прошепотів хлопець і міцніше притиснув до себе дівчину.
– Тому, – відчуваючи себе останньою дурепою, відповіла Віка.

В ту ж мить губи Микити торкнулися щоки, а потім ніжно доторкнулися до її губ.

Віка припинила опір, їй хотілося, щоб поцілунок тривав вічно. Ще вранці вона навіть уявити не могла, що ввечері ось так от буде цілуватися з Микитою, про який мріяла майже пів року.

– Втечімо! – запропонував Микита. – Дістали дитячими іграми й танцюльки. Ніхто не зверне увагу на нашу відсутність. Шеф увійшов в раж, та й всі інші теж!

– Давай! – відповіла Віка, згодна в ту мить бігти з Микитою хоч на край землі …

… Микита старанно метався по кухні, уникаючи дивитися в очі Віки. Він варив каву, пропонував нарізати бутербродів, питав, що ще вона бажає з’їсти на сніданок.

Віка машинально відповідала на питання, а сама намагалася зустрітися поглядом з хлопцем, сподіваючись побачити в його очах ніжність, а може бути, навіть любов.

– Як пити-то хочеться, – бурмотів Микита, – це ж треба було так вчора набратися. Голова болить…

– Випий чаю, – дбайливо запропонувала Віка, а сама відчула озноб від кінчиків пальців на ногах до верхівки.
«Дурна, дурепа, дурна!» – подумки лаяла вона себе. – «Навіщо пішла з ним? На що сподівалася? Бабій! Мається тепер, не знає, як позбутися мене ».

Образа і злість захлиснули її, вона рішуче відсунула чашку з кавою, піднялася, вимовила:
– Піду, мабуть. Ти не турбуйся. Все нормально.

Микита здивовано подивився на Віку:
– Ідеш?
– А ти хочеш, щоб я залишилася? – глузливо запитала дівчина.

Микита опустив очі. Віка вийшла з кухні. Збиралася не поспішаючи, але хлопець з кухні так і не вийшов. Довго поралася з замком, що не стільки через незнайомого механізму, скільки від сліз, що завісою стояли в очах …

Решта святкових днів Віка жила як у півсні. Згадувала банкет, Микиту, їх ніч … її першу ніч з чоловіком … Навіщо вона піддалася на вмовляння Микити? Ні, у неї нема виправдання – вона вже давно сумирно любила його, навіть не намагаючись якось заявити йому про свої почуття. Адже він – красень, дамський улюбленець, та ще розумник, яких світ не бачив, а вона – сіра тихенька мишка, тихенько клацати комп’ютерної клавой з ранку до вечора.

Опустивши голову, нікого і нічого не помічаючи, Віка брела до ґанку, але несподівано уткнулась в когось. Ніжні руки обняли її за плечі. Віка підняла очі – Микита!

– Ти? – прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.
– Я, – посміхаючись, сказав Микита, – прости мене, Віка. Я змучився за вихідні, не знав, де тебе шукати. Навіть адреса не запитав у тебе, придурок!

Віка недовірливо дивилася на нього.
– Що ти на мене так дивишся? – злякався Микита. – Невже тобі зі мною було так погано? Прости мене. Я ж не знав, що ти … Ну що ти ще не це … І ти теж хороша, могла б попередити, – скоромовкою випалив Микита, уважно вдивляючись в обличчя дівчини.

Віка, не маючи сил нічого сказати, продовжувала мовчки дивитися на Микиту.

– Ну не мовчи ти так! Відповідай, чому ти пішла? Я тобі противний?
– Ненормальний, – нарешті вимовила Віка, – я думала, що це я тобі противна.

Микита полегшено засміявся, ніжно поцілував дівчину, не звертаючи уваги на співробітників компанії, здивовано поглядають на новоявлену парочку.

Це зимовий холодний ранок зігрів й об’єднав їх. З того часу вони не розлучалися.

Колеги спочатку з недовірою дивилися на те, що відбувається, довго не могли заспокоїтися, навіть розділилися на два табори. Одні бажали щастя закоханим, інші тихенько шепотіли Віці, що Микита-то ненадійний товариш. Віка слухала, посміхалася, нічого не говорила у відповідь. А через пару місяців закохані поєднали табору звісткою про своє весілля …

– Марійка, клич чоловіків, вечеря холоне, – погладивши доньку по шовковистім волоссі, ласкаво промовила Віка.
П’ятирічна Марійка вибігла з кухні з криком:
– Тато, мама чоловіків вечеряти кличе!
– Яких це чоловіків наша мама кличе? – підроблено строго запитав Микита, увійшовши в кухню. На руках у нього тихенько сопів тримісячний Сашко.
– Ось цих чоловіків, – цілуючи Микиту і сина, відповіла Віка, – моїх улюблених і дорогих!
– Яка ж ти гарна! Я люблю тебе! – прошепотів Микита, ніжно цілуючи красуню-дружину.