Коли мені було 20 років, то моя 80-річна бабуся вже не могла себе обслуговувати, і на сімейних зборах було вирішено, що я до неї переїду, і буду доглядати в міру сил, поки вчуся. Батьки на той момент працювали, старший брат (на12 років) теж працював, плюс у нього як раз тільки народився другий син. Там же було вирішено, що мені в спадок за допомогу дістанеться бабусина квартира, тому що у батьків є своє житло, а брат живе в трикімнатній квартирі дружини.

Розуміючи, що придбати власне житлом в Києві у мене шансів мало, та й бабусю шкода – стали ми жити разом. Хто жив з людьми похилого віку мене зрозуміють – це не найвеселіше заняття для молодої дівчини. Вночі вона ходила по квартирі, включала світло і читала або дивилася маленький телевізор, хоч і тихо, але я ж спала за 2 метри на розкладному кріслі й природно мені це заважало. Я готувала, прала, прибирала і намагалася вчитися. Через рік я повідомила родичам, що хочу орендувати квартиру поблизу від бабусі й приходити до неї вранці й ввечері, приносити їжу, забирати брудну білизну, складати компанію. Мені просто потрібен був свій простір для усамітнення! Я ночами позмінно підробляла в кафе й писала курсові з рефератами, щоб оплатити оренду житла за 2 хвилини ходьби від бабусі.

Батьки фінансово ніяк не допомагали, та й саму бабусю провідували пару раз на рік. Та й брат теж майже не з’являвся. Тільки тикали мені тим, що раз квартира дістанеться мені, то і бабуся – моя проблема.

Згодом я закінчила універ і змінивши три роботи за фахом знайшла те, що шукала – хороша оплата і можливість кар’єрного росту. Там я працюю вже 4 роки.

Бабуся за ці роки здала ще сильніше і мені тепер уже доводиться оплачувати доглядальниць – денну і нічну, щоб вони міняли їй підгузок, вчасно годували, не дозволяли самовільно йти з дому.

В силу старечих змін бабуся стала поводитися агресивно стосовно мене – рідко приходжу до неї (так я ж працюю на роботі по 12-14 годин, щоб оплатити доглядальниць, виклики приватних лікарів, ліки), приношу їжу не ту (вередує як дитина), приставила наглядачок, які їй спокою не дають (це про доглядальниць). Коротше, все не так.

І як вишенька на торті – 2 місяці тому дружина вигнала брата за зраду. І тепер він носить бабусі квіточки, солодощі, після яких їй погано, підтакує, коли вона мене паплюжить. Жаліється батькам на своє нікчемне життя.

Бабусі залишилося недовго – у неї знайшли невиліковну хворобу. Через похилий вік оперувати вже не можна.

Вчора подзвонила мама і сказала, що квартиру хоче віддати братові після бабусиної смерті (вона єдина спадкоємиця). Сказала, що у мене хороша робота і я зможу взяти іпотеку при необхідності, а він вже не молодий, та й аліменти платить дітям.

Я дожила до 28 років, і у мене немає нічого! У мене практично немає накопичень, за ці роки я тільки двічі була у відпустці – їздила до подруги. Якщо спробувати взяти недороге житло в кредит, то оплачувати буду дуже довго. За ці роки не було ніяких серйозних відносин! А я вже хочу свою сім’ю і дітей! Я всю молодість проміняла на доглядання, прибирання, брудні простирадла з підгузками! А обіцяна нагорода за труднощі проходить повз. Мене всю трясе від злості! Я вважаю, що родини у мене більше немає!