Як же вона була щаслива. Коханий чоловік, немов лялечка дочка і це все було її. Все зникло в один момент. Ольга пройшлася по кімнаті, заглянула в спальню дочки. Як давно вона сюди не входила. Ліжечко, заправлена ​​атласним покривалом, ляльки, розставлені на поличці, величезні ведмедики й зайчики, які сидять в кутку

Раніше в цьому будинку лунав дитячий сміх і пахло пирогами з полуницею. Ольга так любила повертатися сюди після важкого робочого дня. Тут було її життя, її справжнє призначення. Бути матір’ю. У цьому молода жінка і бачила весь сенс свого існування. А ще величезну відповідальність. Ледве роздягнувшись і вмиваючись, вона тут же бігла на кухню, щоб встигнути приготувати вечерю.

– Катю, ти вже прийшла?
– Мамочко, а ми з татом кішечку бачили, таку біленьку, ось таку, – дівчинка зводила разом долоньки, і на пухких в ямочках щічках з’являвся задоволений рум’янець.
– Та ти сама моя кішечка, солоденька, – Ольга притискала до себе дочку, і серце завмирало від розчулення і любові. – Давайте вже роздягайтеся, вечеря остигає.

Боже, як же вона була щаслива. Коханий чоловік, немов лялечка дочка і це все було її. Все звалилося відразу. Ольга пройшлася по кімнаті, заглянула в спальню дочки. Як давно вона сюди не входила. Ліжечко, заправлена ​​атласним покривалом, ляльки, розставлені на поличці, величезні ведмедики й зайчики, які сидять в кутку. Вони немов чекали свого часу, свою господиню, яка візьме їх до себе на ручки й притисне до грудей. Вони теж любили дитинча, це безпосереднє диво з великими синіми очима, обрамленими величезними пухнастими віями. Які вже більше ніколи не відкриються і більше ніколи не задзвонять від безтурботного дитячого сміху стіни цієї кімнати. Ніхто і ніколи не скаже так ніжно і проникливо: «мамочка».

У Ольги підкосилися ноги, і вона мимоволі присіла на ліжечко, ще зберігала тепло і невагому тяжкість маленької дівчинки, її кровинки. Ольга не звертала уваги, як спочатку скупі сльози, перетворювалися в нескінченний солоний потік, самі по собі стікали до губ, просочували болем все ще не заспокоєне серце. Боже, як вона змогла тільки винести цей удар, цей жорстокий і несправедливий рок долі? А ще вона не розуміла, за що. І не вірила, що це відбувається з нею, ось здається, зараз прокинеться і все знову повернеться на свої місця. І це таємне «мама» і погляд в саму душу. Але вона не прокидалася, бо досі не могла толком заснути. Тепер вона була щаслива тільки уві сні, в тому небутті, в яке провалювалася ненадовго і прокидалася з думками про непоправне. Навіщо вона ще тут, для чого? Крім порожнечі і досади від самої себе Ольга нічого не відчувала.  Вона знову і знову шепотіла рідне ім’я, до крові кусаючи губи, і відчувала, що з кожною краплею йде і її вже нікому не потрібне життя.

Вона вже й не бачила нічого перед собою, і світ сприймала через призму болю, що давить, але ніяк не вбиває її. «Я теж хочу померти, не чіпайте мене, чи не ворушити!» – проносилося в запаленому мозку. – Ні, я спочатку хочу побачити мою крихту, покажіть мені її. Це не правда. Я не вірю!” Геннадій, її перш рідний і раптом став чужим чоловік, заспокійливо гладив Ольгу по руці, щоках, намагаючись витерти потік нескінченних сліз. Марно. Ольга відштовхнула його руки: «Іди, не можу тебе бачити. Це ти вбив нашу дочку, мою дочку. Господи, як же я тебе ненавиджу! Іди! » Ольга билася в судомах, не розуміючи, що говорить. Та й навіщо? До чого слова, коли навколо порожнеча. Похмуро насувається на неї. “За що?”

Ніхто не знає відповідь на це питання, ніхто не поверне безповоротне, непоправне, безглузде і жахливе. У вухах досі скрегіт автомобільних шин і дитячий переляканий крик: «Мама!» П’ятирічна Катруся так і не прийшла до тями. Водій з місця пригоди зник. Вірніше, це була жінка, адже дочку збили на її власних очах. Вони переходили дорогу по світлофору, горіло зелене світло. Як же Ольга ненавидить цей мерзенний колір. І ту жінку, напевно, теж чиюсь матір, так бездушно залишила на дорозі її дівчинку. Шкода, Ольга не бачила її очей. Як вона сама-то тепер живе з цим? Або забула? Ольга тоді не встигла зрозуміти, що трапилося. Це був вихідний день. Вони всією сім’єю ходили в зоопарк. «Мама, мамочка, дивись, які смішні мавпочки», – Катя заливисто сміялася, тикала пальчиком на кумедних тварин. Вона не могла лукавити, була щира і завжди говорила те, що думає. Іноді ставлячи мати в незручне становище: «Мама дивись, яка стара негарна бабуся». Літня жінка ображалася і вимовляла дівчинці: «Подивимося, ось коли ти постарієш, яка будеш». Катя сміялася у відповідь: «Я ніколи не буду старою. Ніколи ». І виявилася права.

Це була якась частка секунди, адже Геннадій тримав дочку за руку, і Катя раптом вирвалася, забігаючи вперед, коли вже проїжджа частина, здавалося б, скінчилася. Той день Ольга пам’ятає важко. Сон, безглуздий, дурний, ні, страшний. Так не буває. Буває, але не з нею. Дуже довго не приїжджала “Швидка”. Все проти них. Ольга притискала до себе дочку: «Катя, Катюша, відкрий очі, відкрий, тобі сильно боляче? Ну, потерпи, не бійся, я з тобою ». Ольга притискала до себе дитину, не в силах допомогти, намагаючись увібрати всю біль, наскрізним в рідних і стали раптом якимись недитячих очах. «Мамочка, не плач». Катюша із зусиллям стиснула повіки, як раніше, коли чогось дуже сильно боялася і більше Ольга ніколи вже не бачила той яскравий колір неба. Чоловік все ж пішов, пішов відразу після похорону. Вона не могла його більше бачити. Не могла і не хотіла. Геннадій особливо і не противився. Мовчки зібрав речі, не з’ясовуючи стосунків. І пішов.

Як же слабка ця сильна стать. Йому б підтримати дружину, допомогти, але сам, замкнувшись у своєму горі, він просто пішов. «І добре, що пішов. Мені так легше », – вважала Ольга. Але ніколи вона не думала, навіть уявити собі не могла, що той і справді піде, так спокійно, наче й чекав цього завжди. «Зрадник», – проносилося в голові в Ольги, і вона не розуміла, як таке можливо. Або можливо? Напевно, в житті все можливо, раз в ній відбуваються такі страшні речі. Ось і це можливо. Сама ж вигнала. Але невже Генка не розумів, що їй важче подвійно і разом біль переносити легше? «Зрадник, що можна від нього очікувати? Він все одно рано чи пізно зрадить. І ось – отримуй ». Виплакавши останню сльозинку, Ольга встала з Катіного ліжка і вже іншими очима обвела кімнату. Те святе місце, де вона колись була така щаслива. «Донечко, я не піду від тебе. Все тут буде як і раніше. Раптом ти прийдеш і захочеш пограти з цим ведмедиком? » Ольга взяла ганчірку і взялася за прибирання. Вона вже безбоязно пересувала речі, щось кажучи Каті.

І їй раптом стало легше. Здавалося, що її дівчинка все чує і бачить і навіть як би зраділа, що мама нарешті зайшла в її кімнату і заговорила з нею. Ольга раптом відчула якісь невловний рух повітря, і легкий дотик до її щоки. Їй несподівано здалося, що дочка поцілувала її. Ольга мимоволі посміхнулася вперше за п’ять років, і їй стало легше. Горе вже не стало таким важким, воно розчинилося в ній, наповнюючи серце новим змістом. Сенсом чогось незрозумілого і поки не зрозуміло, але заради якого треба жити. Ольга відвела штору, подивилася у вікно. По склу повільно стікали останні краплі проливного дощу. Навіть трохи виглянуло сонечко. «Скоро від негоди й сліду не залишиться», – легко подумалося жінці, і вона ще раз зітхнула. І здивувалася, що нарешті змогла задихати в повну силу. Силу, яка знову поверталася до неї. Що ж, дощ пройшов. Ось і в душі в Ольги після нескінченного потоку сліз нарешті з’явилася смужка чистого світла. Кольори синього неба, що нагадував очі улюбленої дочки.