Тамара обняла Микиту, пригорнула до себе:
– Ти добре подумав? Не будеш шкодувати?
– Бабуся, не переживай! Все буде добре. Звичайно ж, подумав і не один раз, – посміхаючись, відповів онук. – Піду, треба гроші на викуп підготувати.
– Іди! Машини вже скоро приїдуть.

Микита вийшов в сусідню кімнату, з якої лунали злегка схвильовані голоси його батьків, брата, друзів. Тамара не пішла слідом за Микитою, присіла в крісло, розуміла – не варто плутатися під ногами, і так все хвилюються. Весілля набирає обертів. Скоро приїдуть машини, треба їхати за нареченою.

Наречена! У Микити наречена молода, красива, розумна, добра! Дай Боже, щоб жили добре!
Тамара мимоволі згадала день, коли Славік повідомив їм з чоловіком про своє рішення одружитися. Вони з Дмитром з радістю прийняли неочікувану новину. Їх єдиний син три місяці тому повернувся з армії, влаштувався працювати на завод. Нехай одружується! А то підуть друзі-товариші, подружки одна за одною …

Славік, радий реакції батьків, вимовив:
– Мамо, тату! Ви не переживайте тільки й нічого не говоріть. Люба старша від мене на вісім років.
Батьки одночасно завмерли, хотілося думати, що вони помилилися.
Першою змогла заговорити Тамара:
– Синочку, так що ж ти робиш? Невже не знайшов дівчину зі свого віку? Ти ж такий красень, розумниця …
– Ага, розумниця … – вступив в розмову Дмитро. – Добре подумав?
– Добре, – сміливо відповів син.
– Так, мати. Досить. Як вирішив, так нехай і робить. Його вибір.
– Дмитро, та ти що? Що люди скажуть?
– Тамара! – підвищив голос чоловік. – Хто одружується: люди або твій син?

Тамара ображено замовкла. Славік скористався перервою і сказав:
– Це не все.
– Що – не все? – перервала мовчанку Тамара.
– У Люби діти.
– Що у Люби? – стрепенувся Дмитро.
– Чи не що, а хто, – поправив син. – Діти. Троє.

Тамара заридала. Дмитро дістав сигарети й закурив прямо в кімнаті, хоча раніше ніколи не дозволяв собі таку вільність.
– Та ти ненормальний! – закричала Тамара. Ти розумієш, що робиш? Навіщо тобі такий тягар? Схаменися!
Славік мовчки дивився у вікно, стиснувши пальці в кулаки.

– Сину, ти в порядку? Може, ти що кому винен? – обережно сказав Дмитро.
– Батько, зрозумій – кращої від дружини Люби я не знайду. Ми любимо один одного. Вона дуже гарна і … красива, добра, розумна.

– Ага, розумна, – докинула Тамара. – Була б розумна, у дітей був би рідний батько.
– Мама! – несподівано грізно вимовив Славік. – Прошу тебе, не говори погано про Любу. Я не хочу сваритися з тобою. Моє рішення тверде і якщо воно зовсім ніяк не вписується в ваші застарілі поняття, ми з Любою і дітьми поїдемо і не будемо вам муляти очі.

– Це ти припини! – підвищив голос Дмитро. – Не для того ми тебе народжували. Вирішив одружитися, одружуйся! Твій вибір і твоє життя. Перечити не будемо!
– Діма-а! – майже прошепотіла Тамара.
Дмитро грізно подивився на неї, промовив:
– Я сказав!

… Пройшли роки. Тамара часто згадує грізне: «Я сказав!» Вони жили з Дмитром душа в душу, сварилися, звичайно іноді, але швидко мирилися. Але навіть при сварці намагалися не грубити один одному, просто замовкали. Але в той момент Дмитро зумів зупинити її суворим поглядом, і вона вдячна йому. Хто знає, як склалося б життя Славіка, заборони вони йому одружитися з Любою. Люба дійсно виявилася чудовою дружиною для Слави. У неї буквально все «горіло» в руках. Діти доглянуті, в будинку порядок і затишок, Славик ситий і задоволений …

Спочатку Тамара насторожено ставилася до невістки. Однак через пару місяців зрозуміла – їй легко спілкуватися з дружиною сина. Люба завжди привітно зустрічала їх з Дмитром, пригощала якимись незрівнянно смачними пирогами. Задоволений син обіймав батьків, шепотів на вушко: «Класна моя Люба?» Якось непомітно Тамара полюбила возитися з її дітьми. Семирічний Владик і дві чотирирічні сестрички-двійнята Марина й Ірочка щиро прив’язалися до Тамари й Дмитра. Радісно зустрічали й з задоволенням гостювали у них.

Одного разу син з невісткою покликали їх в гості. Начебто і приводу ніякого не було. Але вони просили прийти. Тамара і Дмитро не знали, що й думати, але зібралися після роботи й поїхали до них. Ледве переступивши поріг, Тамара схвильовано запитала:
– Що трапилося? Всі здорові?
Слава, притискаючи до себе Любу, посміхаючись, відповів:
-Здоровий, бабуся, здорові!
Тамара завмерла. Любині діти звали її бабусею, але Слава і Люба не дозволяли собі цього.
– Бабуся? Не жартуйте? – перепитала вона.
– Не жартуємо! Скоро три місяці! – видав Славік.
– Любі мої! – Тамара кинулася обіймати сина з невісткою.

Пролунав голос Дмитра:
– Так значить бабуся? А дідусь?
– Звичайно, дідусь! – радісно закричав Слава і всі троє повисли на Дмитра.

Онука назвали Микитою. Через два роки народився Женя. Син з невісткою справлялися з дитячою командою без проблем. Дітлахи росли дружніми. Ніхто не ділив їх на своїх і чужих. Вік не псував Любу. Навпаки, подарував їй незрозумілий шарм. Тамара відчувала – син щасливий. А що ще потрібно матері?

… – Тамара! Машини під’їжджають! Ти де? – до кімнати зайшов чоловік. – Ти чого тут причаїлася?
– Все нормально! Іду! – Тамара підійшла до чоловіка, обняла його, ніжно поцілувала: – спасибі за цей день!