Біля вокзалу, стояла жінка похилого віку. Вона не жебракувала, бабуся просила у численних перехожих, щоб їй купили квиток на поїзд, адже вона тільки виписалася з лікарні й, залишившись без копійки, не може виїхати додому. Ліда погодилась допомоги. Вона не знала наскільки ця зустріч змінить її життя
Ліда стояла біля вікна, спостерігаючи за сірим холодним дощем. На душі було така ж погода, як і за вікном. Вона вже давно знала, що у чоловіка є коханка, і він ніколи не дорожив своєю сім’єю. Він погано ставився навіть до власного сина. Жінка жила з ним швидше від безвиході, ніж від великої любові. Ще, бувши студенткою третього курсу педагогічного університету, вона вискочила заміж за Васю. Звичайно, в той момент їй здавалося, що він дорослий чоловік і що їй, нарешті, випав щасливий білет в життя. Тепер вона завжди зможе спертися на сильне чоловіче плече.
– Чого не спиш? – буркнув чоловік, закриваючи за собою вхідні двері.
– Не можу без тебе – спробувала посміхнутися жінка. Ти закрий змок, я чай зроблю. – Не треба, йди спати. Я ще попрацюю трохи – холодним тоном сказав чоловік.
– Вася, що відбувається з нашими відносинами? Адже ми не так давно були щасливі! Чому ти охолов до мене? Ти навіть на Михайлика не звертаєш уваги! – заплакала раптом Ліда.
– Гаразд, якщо вже ти сама почала цю розмову, то я продовжу. Ліда, я розлюбив тебе. Прости, але так іноді буває. У мене є інша жінка. Зовсім скоро у нас народитися дочка. Ти повинна розуміти, що зайва тут. Тому, прошу спокійно піти, без істерик і сліз. Зобов’язуюся щомісяця виплачувати Міші аліменти – як ні в чому не бувало, сказав Василь.
– А куди ж нам іти? – прошепотіла жінка
– Напевно, туди, звідки ти родом. Їдь до батька, у тебе ж є будинок. Все! Розмову закінчено! Даю тобі 2 тижні, щоб покинути мій будинок – з роздратуванням відповів чоловік.
Ліда зайшла до сина в кімнату, дивлячись як спокійно спить Михайлику – заплакала. Вона не розуміла, як може все кинути й поїхати в глухе село, до батька. Тут у неї улюблена робота, друзі. Син ходив у школу, був практично відмінником і подавав великі надії в навчанні. Вона спеціально перевела хлопчика в математичний ліцей, бачачи його здібності до точних наук, а зараз їй доведеться їхати в невідомість, в село, де вже десяток років навіть школа закрита. На свою зарплату вчителя початкових класів вона не зможе наймати квартиру в столиці. Ліді було дуже боляче, вона не хотіла залишатися в цьому домі жодної хвилини, тому на наступний день, з самого ранку, пішла до директора школи й стала благати, щоб він дозволив їй звільнитися прямо зараз, без відпрацювання.
– Лідія Миколаївна, як же так? Чому? – здивувався Антон Михайлович.
– Так склалися обставини, я повинна їхати додому. Як з’ясувалося, в цьому великому місті, ми з сином виявилися абсолютно не потрібними. Будь ласка, підіть мені назустріч – просила жінка.
Директор, згнітивши душею підписав заяву і нагадав вчителю, що буде завжди радий, якщо вона передумає і повернеться. А водночас біля вокзалу, стояла миловидна, жінка похилого віку. Вона приходила сюди вже 3 день поспіль. Ні, Клавдія Іванівна не просила милостиню, вона просила у численних перехожих, щоб їй купили квиток на поїзд, адже вона тільки виписалася з лікарні й, залишившись без копійки, не може виїхати додому. Повз неї проходили десятки тисяч людей, однак практично ніхто з людей не дивилися на горе літньої людини, яка потрапила в біду. Деякі перехожі оглядали її порожнім, презирливим поглядом, інші дивилися з повною байдужістю. Вона не могла довго стояти на хворих ногах, тому приходила сюди щодня, максимум на пару годин. Потім йшла невідомо куди й наступного ранку, з новою надією, приходила на вокзал.
– Мама, постій, у мене шнурок розв’язався – сказав Міша.
Ліда зупинилася, поставила на асфальт важку валізу і важко зітхнула.
– Я не можу доїхати додому, допоможи мені, купи мені квиток – жалібно промовила Клавдія, дивлячись Ліді в очі.
– Здрастуйте, а що з вами сталося? – запитала Ліда, підходячи ближче до жінки.
– Я майже місяць лежала в лікарні, а після виписки усвідомила, що витратила всі свої нехитрі заощадження. Навіть на поїзд грошей немає, вже 3 день живу на вокзалі, в залі очікування – пояснила Клавдія Іванівна.
– Боже мій, як же так ?! – здивувалася Ліда. Звичайно, я куплю вам квиток, ходімо, сядемо поки на лавку. Ви ж, напевно, їсти хочете? Міша, ми посидимо тут, а ти купи бабусі пиріжків і гарячого чаю – звернулася до сина Ліда.
Ліда відкрила напівпорожній гаманець і відрахувала потрібну суму і простягнула синові гроші.
– Зараз ви поїсте, і ми підемо до каси, купимо вам квиток.
– Спасибі, донечко. Я дивлюся, ти й сама не багато живеш. Не жаль останні гроші витрачати на сторонню людину? – запитала жінка.
– Ні, не шкода – чесно зізналася Ліда. Ви зараз перебуваєте ще в більш скрутному становищі, ніж я.
Незабаром повернувся Міша. Хлопчик простягнув бабусі стакан гарячого чаю і теплі булочки з повидлом.
– Спасибі, милий – прошепотіла жінка, витираючи сльози.
– Лідочка, ви не спізнюєтеся? – Ні, наш поїзд пізно ввечері. Доведеться весь день чекати на вокзалі – пояснила Ліда.
– А звідки ви їдете, мила?
Ліда важко зітхнула і розповіла всю історію жінці. Напевно, їй просто хотілося поділитися горем, або вона відчула тепло і добро від Клавдії Іванівни, адже вона росла без мами й ніколи не відчувала на собі материнську любов. Батько пив постійно, скільки Ліда себе пам’ятає, тому вона росла замкнутою в собі. Ще з раннього дитинства розуміла, що вона нікому не потрібна.
– Як же так можна ?! Ви ж 10 років прожили разом! А він просто прогнав вас, знаючи, що в принципі, тобі нікуди йти з дитиною – дивувалася Клавдія Іванівна. – Бог йому суддя, я як-небудь справляюся. У будь-якому випадку зроблю все, щоб підняти сина на ноги.
– Мені здається, що я знайшла ту людину, яку шукаю вже тиждень – посміхнулася жінка. Лідочко, ходімо зі мною, я все потім поясню.
– Куди? – здивувалася молода жінка, з побоюванням дивлячись на Клавдію Іванівну і думаючи, що вона, швидше за все, вижила з розуму.
– Я не божевільна – посміхнулася бабуся. Прошу, поїхали.
– Ну, гаразд – невпевнено відповіла Ліда. Тільки валізу здам в камеру зберігання.
– Не треба, ми таксі візьмемо – підморгнула Клавдія Іванівна.
Ліда абсолютно нічого не розуміла, але чомусь вірила цій незнайомій жінці і як зачарована йшла за нею. Клавдія Іванівна посадила Лідію з сином в таксі й продиктувала водієві адресу. Потім жінка дістала маленький, акуратненький гаманець з кишені й простягнула водієві велику купюру.
– Я зовсім нічого не розумію, до чого ви розіграли весь цей спектакль? – запитала Ліда.
– Потерпи трохи, зараз приїдемо додому і я все поясню – посміхнулася жінка.
Через 15 хвилин таксі зупинилося біля житлового будинку в центрі міста. Клавдія Іванівна дістала ключі з кишені, запрошуючи Ліду з сином слідувати за нею. Ще через 5 хвилин, вони разом увійшли в простору, затишну квартиру, з прекрасними меблями.
– Ви проходите, і відчувайте себе як у себе вдома.
Ліда обережно присіла на диван, не розуміючи, що це дивна жінка задумала. Незабаром з’явилася Клавдія Іванівна і запросила гостей за стіл.
– Як ти зрозуміла, Лідочка, це моя квартира і я не жебрачка, у якої немає грошей, а цілком забезпечена, але абсолютно самотня людина. Так склалося, що Господь не подарував мені діток, а чоловік помер кілька років тому. Зараз настав той час, коли я усвідомила, що мені навіть склянку води не буде кому подати, коли я стану безпорадною. Спочатку я помістила оголошення про те, що шукаю пристойних людей, які повинні доглядати за мною, за успадкування мого майна. У мене ж крім цієї квартири ще є будинок добротний, за містом. Якби ти знала, скільки людей відгукнулося на моє оголошення. Я розмовляла з багатьма і водночас розуміла, що ці люди не зовсім добрі. Мені було дуже некомфортно в їх присутності, їх всіх цікавило виключно моє майно, адже ніхто навіть не став розпитувати про мене самої. Мені стало страшно, я зрозуміла, що мої опікуни можуть запросто позбутися мене завчасно, щоб скоріше заволодіти квартирою і будинком. Якраз в той момент мені прийшла в голову ідея з вокзалом і квитком. Я подумала, що тільки так можна знайти дійсно добру й чуйну людину. Я кілька днів ходила туди як на роботу, стояла по 2 години, благала байдужих перехожих допомогти.
– І що ж? Крім мене ніхто не зголосився вам допомогти? – здивувалася Ліда.
– Як бачиш, немає. Я присягнулася собі, що зроблю своїм спадкоємцем першу людину, яка купить мені той злощасний квиток і цією людиною виявилася ти. Почувши історію про твоє положення, я зрозуміла, що нас просто звела доля. Так ти згодна? – з надією запитала Клавдія Іванівна. Міша, хочеш жити у мене? У тебе буде особиста кімната, ми купимо тобі комп’ютер і приставку.
– Звичайно, хочу – зрадів хлопчик. Мамо, будь ласка, залишмось жити у Клавдії Іванівни.
– Ти можеш називати мене бабусею, мені буде дуже приємно – розплакалася жінка похилого віку.
– Дякую вам – сказала Ліда, обіймаючи Клавдію.
Через пів року щаслива сім’я: Лідія, Клавдія Іванівна і Мишко, збиралися їхати на дачу, на старенькій машині покійного чоловіка Клавдії. Ні Ліда, ні літня жінка досі не вірили у своє щастя. Ліда знайшла матір і бабусю в одній особі, а Клавдія Іванівна була рада, що на схилі віку у неї з’явилася чудова дочка і внук!