Забіг перед роботою в магазинчик – купити що-небудь заздалегідь на обід. Магазин цей невеликий, там продукти й дещо з іграшок. Продавці майже всі знайомі, працюють не перший рік, і ось сьогодні з дівчиною за прилавком була дитина чотирьох-п’яти років. Вона спокійно собі сила на стільчику, граючи іграшками від, нікому не заважала, маму не відволікала, істерики не влаштовувала. Спокійний такий, акуратний хлопчик. Я подивився з посмішкою, ну, з ким не буває, може, в саду карантин або ремонт, а може ще якісь обставини змусили малюка з собою на роботу взяти. Всяке трапляється.

Купив, значить, все, що було потрібно, виходжу. Після мене в черзі дві тітки стояли, виходять слідом. Поки автобус чекаємо, ті голосять:

– Бідна дитя, мучиться. Невже друзів або родичів не можна попросити посидіти? До якої години магазин працює?

– До шести.

– Жах, стільки часу дитині сидіти!

Ледве стримався, щоб їх не нахамити. Ось що за люди, а? Не розуміють, що раз привела з собою – значить нікуди подіти, немає іншої можливості. Та й взагалі, звідки ви знаєте, що він мучиться? У нього з собою іграшки, планшет, мама до нього бігає кожен раз, коли клієнтів відпускає. Я мимоволі своє дитинство згадав. Були часи, коли хворів, в сад не пускали з застудою, щоб інших дітей чи не заразив, і мама теж з собою брала на роботу. Вона на пошті працювала. І, знаєте, мені з нею на роботі сидіти було набагато цікавіше. Досі пам’ятаю цей запах свіжих журналів, газет і книжок. Пам’ятаю, як мамі допомагав привезені товари розставляти, як чай пили зі згущеним молоком – у неї стіл стояв у кутку біля вікна, печиво і лимони з чаєм. І зовсім я там не мучився, а в садок ходити для мене було мукою.